Знайди книгу!

Опис:
Тичка Г-М. І. Східна Галичина у політиці Франції (1918–1923). –
Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук
(доктора філософії) за спеціальністю 07.00.02 − Всесвітня історія. – Львівський
національний університет імені Івана Франка, Львів, 2018.
Зміст анотації. Дисертацію присвячено комплексному дослідженню
політики Франції щодо Східної Галичини у 1918–1923 рр. В рамках даної роботи
ґрунтовно вивчено невідомі досі аспекти діяльності французьких військових місій
у галицькому регіоні. Проаналізовано основні геополітичні та економічні
чинники, що впливали на формування французької політики щодо Східної
Галичини. Досліджено ґенезу та діяльність основних українських представництв
та організацій у Парижі, а також їхню взаємодію із французькою громадськістю
та політикумом щодо вирішення долі східногалицького регіону. Введено до
наукового обігу неопубліковані архівні матеріали, у тому числі з архівних фондів
Міністерства оборони та Міністерства закордонних справ Франції.
Проаналізовано стан наукової розробки проблеми, її джерельну базу.
Визначено основні напрямки у вивченні французької політики щодо Східної
Галичини у зазначений період. Джерела для написання дисертації поділено на
нормативно-правові та приватні акти, діловодну документацію, періодичні
видання, мемуари і спогади, публіцистичні та політичні твори, літературні
пам’ятки і наукові праці зазначеного періоду.
З використанням науково-теоретичних методів пізнання всесторонньо
висвітлено ключові аспекти політики офіційного Парижа щодо Східної Галичини.
Зокрема, вдалося уточнити ряд ключових фактів із біографії Анрі Віллєма,
першого французького делегата, що прибув до Львова після Листопадового зриву,
та деталі його подорожі охопленим війною регіоном. Вивчено його політичні
погляди, ставлення до українсько-польського протистояння у Галичині, а також
уявлення про майбутнє спірних територій. 3

Досліджено головні аспекти діяльності місій під головуванням Жозефа
Бартелемі та доведено, що взимку 1919 р. у Львові побували дві окремі місії,
очолювані цим генералом, а не одна, як досі вважалося. Також встановлено, що
ключовим завданням першої місії Ж. Бартелемі було вивчення обставин
єврейського погрому, що відбувся у Львові в листопаді 1918 р.
Визначено вплив на політику Франції щодо Східної Галичини економічних
та геополітичних чинників. Зокрема, досліджено переваги, які французькі
політики і промисловці отримували від передачі регіону під владу Польщі.
Доведено, що офіційна Варшава багато завдячувала Франції, тож від неї можна
було вимагати значних поступок на користь французьких нафтових компаній. Як
приклад такої політики офіційного Парижа подано підписання у 1922 р. польсько-
французької нафтової угоди, яка надавала французьким підприємцям значні
привілеї. Крім того, з’ясовано, що французи планували використовувати свою
присутність у Дрогобицько-Бориславському басейні для стеження за військовими
планами Німеччини. Показано, що нафтові інтереси ключових світових держав
вплинули також на остаточне рішення Ради Амбасадорів, адже Велика Британія
погодилася на приєднання спірної території до Польщі взамін за французькі
поступки щодо мосульської нафти.
Вивчено роль Східної Галичини у французьких геополітичних розрахунках.
Аргументовано, що цей регіон розглядався як один із засобів створення великої та
сильної Польщі, здатної чинити опір не лише більшовикам, але, за потреби, також
Німеччині. У роботі проаналізовано ґенезу концепту “передмур’я Європи” у його
українській та польській модифікаціях та досліджено ставлення французьких
політиків і громадськості до цих ідей. Особливу увагу звернено на пропозиції
українських делегатів у Парижі щодо перетворення Східної Галичини на буферну
державу, яка мала б протистояти більшовицькому наступу на захід. Досліджено
зв’язок між справою Східної Галичини та французько-російськими взаєминами.
Так, союзницькі політики постійно відтягували остаточне вирішення долі
галицького регіону, побоюючись, що на нього може висловити претензію
російський небільшовицький уряд. Висловлено припущення, що саме ця 4

обставина змусила Антанту відтягувати врегулювання статусу Східної Галичини
до початку 1923 р.
Досліджено основні українські місії та організації, що діяли у Парижі в
1919–1923 рр: 1) Надзвичайна дипльоматична місія УНР у Парижі, 2) Комітет
української дії, 3) Український національний комітет 4) Делегація Східної
Галичини 5) Карпато-руська делегація. На основі широкого комплексу
опублікованих та неопублікованих джерел описано їхню ґенезу, діяльність та
ключові погляди. Простежено еволюцію галицького представництва у Франції від
сегменту Надзвичайної дипломатичної місії УНР до самостійної Делегації
Західної України.
Досліджено рівень обізнаності французької громадськості на тему України
та українців і, зокрема, у справі українсько-польського конфлікту у Східній
Галичині. Описано стереотипи та кліше, які публіцисти та журналісти
використовували для опису цього регіону та його населення. Визначено головні
переваги, якими користувалися польські та російські представники у Франції
порівняно із українськими делегатами. Аргументовано, що не на користь
українських дипломатів працювали, зокрема, внутрішні чвари у їхньому
середовищі, перманентна нестача коштів, а також відсутність поміж українських
делегатів відомих та іменитих особистостей. Досліджено контакти українських
представників із відомими французькими науковцями, журналістами та
публіцистами, з якими делегати УНР та ЗУНР співпрацювали у справах
пропаганди. Йдеться, зокрема, про Рене Пінона, Ернеста Дені та Жана Пелісьє.
Охарактеризовано основні види контактів українських дипломатів із
французькими політиками, військовими та громадськими діячами. З’ясовано, що
українські представники, сповідуючи, як правило, ліві політичні погляди,
контактували, здебільшого, з лівими політиками, і навіть активно втручалися у
парламентські вибори 1919 р. на стороні соціалістів. Досліджено, що з правими
політиками співпрацював хіба що Михайло Тишкевич. З'ясовано, що галицькі
делегати намагалися встановити контакт із Едуардом Даладьє та Полем Пенлеви.
Під час візиту до Франції влітку 1922 р. Митрополит Андрей Шептицький 5

спілкувався з Арістідом Бріаном. Аргументвано, що більшість політиків збувала
українських представників абстрактними обіцянками та запевненнями, і реальної
допомоги від них галичани так і не отримали.
У роботі також описано контакти між представниками УНР та ЗУНР і
працівниками французького Міністерства закордонних справ. З’ясовано, що
працівники цієї урядової установи, як правило, дотримувалися проросійських
поглядів.
Описано взаємодію українських делегатів із французькими військовими,
такими, як маршали Фердинанд Фош та Філіп Петен, а також іншими офіцерами,
які підтримували українців, в тому числі і галичан. Серед них варто назвати,
зокрема, адмірала Робера Деґуя і командира Жоржа Сеґона. З'свано, що симпатії
французьких військових до України та українців не могли виправити ситуації, бо,
попри свою популярність у суспільстві, вони не мали впливу на вектор
французької державної політики.
Ключові слова: Східна Галичина, Паризька Мирна Конференція,
“передмур’я Європи”, Дрогобицько-Бориславський нафтовий басейн, місія УНР у
Парижі, місія ЗУНР у Парижі, Анрі Віллєм.