Знайди книгу!

Опис:
Кириченко М. І. Східнослов’янські сіверяни (VIII-XI ст.) в джерелах та
історіографії. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за
спеціальністю 07.00.06 «Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні
дисципліни». – Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна,
Міністерство освіти і науки України, Дніпровський національний університет
імені Олеся Гончара; Дніпро, 2019.

Дисертаційна робота присвячена вивченню процесу складання певних
історіографічних традицій, в рамках яких відбувалося формування уявлень про
історію сіверян, а також розвитку інтерпретацій інформації тих історичних
джерел, на основі яких конструювалися наративи з історії сіверян.
Перший розділ дисертаційної роботи присвячено наступним питанням:
дослідженню розвитку дефініції терміну «історіографічні джерела» та
класифікації таких джерел (§ 1.1); загальним рисам історіографії історії сіверян
та виявленню в ній характерних історіографічних традицій (§ 1.2); аналізу
впливу магістральних творів з історії сіверян на розвиток спеціалізованих
досліджень, та навпаки, впливу результатів досліджень суміжних дисциплін на
розвиток загальних уявлень про історію сіверян (§ 1.3); розвитку в сучасній
історіографії нових підходів до вирішення проблеми варіативності інтерпретацій
інформації історичних джерел, які характерні також для історіографії історії
сіверян (§ 1.4).
Результати проведеного в Розділі 1 аналізу показали наступне.
Уточнення наявних у джерелознавстві історіографії визначень терміну
«історіографічне джерело» та пристосування їх саме до проблемно-тематичних
історіографічних досліджень дозволило виділити ефективні підходи до
класифікації масиву історіографічних джерел з історії сіверян: за предметним
принципом; за відношенням предмету історіографічного дослідження до
предмету досліджуваного твору; за рівнем спеціалізації; за інтенціональністю. 3

Останній класифікаційний принцип, як найперспективніший для такого роду
досліджень, було застосовано для визначення інтенцій авторів історіографічних
джерел з історії сіверян. Це було необхідно для виділення окремих
історіографічних традицій. Решта підходів були застосовані як допоміжні та
дозволили виділити окремі групи джерел, розглянутих у відповідних розділах та
підрозділах дисертації.
Аналіз історіографії історії сіверян, а також визначення та групування
інтенцій головних історіографічних джерел дозволило виявити тенденції
розвитку історіографії цієї проблематики та визначити характерні
історіографічні традиції в ній. Найпомітніші та найпослідовніші з них
стосуються питань легітимації права на спадкоємність від архаїчних
слов’янських спільнот – це: 1) традиція, що відстоює утворення «руської»
спільноти за часів Київської Русі та права на спадщину цієї культури по
династичній лінії (вона започаткована ще в літописах та протягом століть
зазнала чималих змін); 2) традиція, що відстоює стародавність слов’янської
ідентичності на теренах України та прямий послідовний зв’язок сучасних
українців з архаїчними суспільствами, що населяли цю територію в далекому
минулому. Серед інших історіографічних традицій, деякі з яких є складовими
частинами згаданих вище традицій, слід зазначити «устародавнювання»,
протиставлення інформативної потенції речових джерел писемним, визначення
русів як сіверян, та дві протилежні традиції трактування джерел щодо залучення
сіверян до спільноти Київської Русі.
Аналіз розвитку уявлень про історію сіверян у дослідженнях суміжних
дисциплін (на прикладі лінгвістики та антропології) виявив взаємовпливи між
спеціальними та узагальнюючими історіографічними джерелами. Втім, у деяких
випадках ця взаємозалежність призводила до упередженого підходу дослідників
та частої зміни трактовки однієї й тієї ж джерельної бази.
Розвиток історіографії історії сіверян одночасно за кількома
розгалуженими напрямками призвів до утворення чималої кількості поглядів, як
на історію сіверян загалом, так і на безліч окремих її питань. Це викликає
потребу в застосуванні відповідних підходів до історії та історіографії історії 4

сіверян, які дозволили б зняти характерну для неї інтенціональність, а також
відкрили б шляхи до неупередженої взаємодії між типами історичних джерел та
методами їх інтерпретації. Такий підхід пропонує історична деконструкція, яка
дозволяє розглядати джерела будь якого типу як тексти з нескінченними
варіантами інтерпретацій, а тому відсікає можливість лінійного розвитку таких
інтерпретацій і привілеювання окремих з них.
Оскільки конструювання наративів з історії сіверян досягалися шляхом
залучення історичних джерел та певних інтерпретацій цих джерел, у другому та
третьому розділах був проведений аналіз накопичення джерельного масиву з
історії сіверян та розвитку інтерпретацій інформації, що міститься в цих
джерелах. Розділ 2 присвячено писемним історичним джерелам, у яких
фігурують етноніми, що пов’язувалися в історіографії з дніпровськими
сіверянами. В ньому розглядаються античні джерела (§ 2.1); джерела IX ст.
(§ 2.2); джерела X ст. (§ 2.3); «Повість временних літ» як джерело з історії
сіверян (§ 2.4). Розділ 3 присвячено особливостям накопичення та розвитку
інтерпретацій речових джерел з історії сіверян (§§ 3.1-3.3).
Результати проведеного в другому та третьому розділах аналізу показали
наступне.
Інтерпретації інформації про сіверян у писемних і речових історичних
джерелах досить різноманітні та часто суперечливі. Різноманітність
інтерпретацій інформації писемних джерел викликана як складністю розуміння
архаїчних мов, так і суб’єктивізмом інтерпретаторів. Розвиток інтерпретацій
речових джерел пов’язаний з поступовим розширенням джерельної бази, а також
з цілями, які ставили перед собою дослідники. Часто розвиток цих інтерпретацій
розвивався з відривом від складання магістрального наративу історії сіверян.
Чільну позицію серед писемних історичних джерел посідає «Повість
временних літ», що склала основу уявлень про сіверян. Проте головними
недоліками цього джерела є упередженість його авторів, та створення майже
через століття після зникнення сіверянської ідентичності. Джерелами, що були
створені сучасниками сіверян, є такі твори X ст., як «Про управління імперією»
Константина Багрянородного і документи листування хозарського правителя 5

Йосифа. Інші історичні джерела, що залучалися до складання історичних творів
з історії сіверян, стосуються цієї спільноти опосередковано, бо в них згадуються
не безпосередньо дніпровські сіверяни, а спільноти, що трактувалися в
історичних творах як сіверяни.
Речові джерела являють собою досить великий і різноманітний масив,
накопичення якого сталося в два основні періоди: 1) XIX – перша чверть XX ст.;
2) з другої чверті XX ст. до нашого часу. Перший період характеризується
початком накопичення археологічної інформації про сіверян без чіткого
уявлення про їхній культурний вигляд. Другий – усвідомленим вивченням
«сіверянських» пам’яток, що було пов'язано з виділенням волинцівської і
роменської археологічних культур.
Задіяність джерельного масиву з історії сіверян в історіографії цієї
проблематики умовно ділиться на два основних етапи, що характеризувалися
«верховенством» типів джерел – спочатку писемних (більшість яких увійшла до
джерельної бази досліджень проблематики до кінця XIX ст.), а потім речових
(база яких почала поповнюватися з кінця XIX ст.).
Наявність в історіографії великої кількості різноманітних інтерпретацій
джерел зумовила можливість свідомого підбору тієї інформації, яка відповідала
б історіографічній традиції, до якої належить той чи інший дослідник. Це
призвело до виникнення в історіографії безлічі різнобічних, часом
взаємовиключних думок і поглядів на історію сіверян. В таких умовах історія та
історіографія історії сіверян вимагає перегляду і застосування нових підходів. У
сучасній українській історичній літературі існує думка, що тільки археологія з її
точними методами має потенціал рішення ситуації, що склалася. Однак існують
в історичній науці і такі підходи, виходячи з яких будь-яке історичне джерело
(писемне, матеріальне чи будь-яке інше) має розглядатися як текст, який може
мати безліч варіантів своєї інтерпретації. Тому писемні та речові джерела
повинні сприйматися як єдиний масив інформації, яка буде постійно
поповнюватися як новими джерелами, так і новими інтерпретаціями вже відомих
джерел. У зв'язку з цим остаточна і безперечна репрезентація минулого сіверян
в історичному наративі неможлива. Тож в дослідженнях стародавніх спільнот,
про минуле яких зберіглося обмаль свідоцтв, лінійний підхід до вибору джерел
і їх тлумачень (за попередньо сформованим сценарієм) лише ускладнює
ситуацію, оскільки створює не закінчену історію, а ще один її варіант.

Ключові слова: історіографія, східні слов’яни, сіверяни, Київська Русь,
роменська культура, волинцівська культура.