Знайди книгу!

Опис:
2
АНОТАЦІЯ
Пилипчук Я. В. Соціальна історія кипчаків у ІХ – ХІІІ ст. – Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за
спеціальностями 07.00.01 – історія України та 07.00.02 – всесвітня історія. – Інститут
українознавства імені І. Крип’якевича НАН України – Львів, 2019.

Зміст анотації
Дисертацію присвячено характеристиці соціальної історії кипчаків. Розкрито
на основі сучасного бачення структури соціальної та етнічної історії кипчаків,
визначено чинники адаптації кипчаків до осілих соціумів та поширення авраїмічних
релігій у Дашт-і Кипчак.
Соціальна історія кипчаків досі не була об’єктом cпеціального дисертаційного
дослідження. Для студій з соціальної історії була характерна велика галузевість.
Так, велика кількість публікацій з структур повсякденності та військової справи
кипчаків є археологічною за своєю суттю. Варто також відзначити, що для
дослідників з різних регіонів характерним є зосередження на історії кипчаків у
контексті свого регіону. Лише невелика кількість авторів (серед них С. Ковач та П.
Голден) виходять за ці межі. Це дослідження покликано комплексно дослідити
історію кипчаків.
На основі наукових праць та джерел у дисертації досліджено історіографію
питання. Відзначено, що на сьогодні можна виокремити три великих періоди у
вивченні проблеми (до 1914 р., 1914 – 1991 рр., 1991 – 2018 рр.). Джерельну базу
праці складає широкий комплекс різноманітних за змістом джерел. Це, як східні, так
і європейські джерела. Головним чином це історичні хроніки, географічні трактати,
мемуари мандрівників. У процесі дисертаційного дослідження, в залежності від
характеру викладу матеріалу, широко застосовувались загальнонаукові та спеціальні
історичні принципи та методи. У ході роботи автор дотримувався принципів
історичності, науковості, об’єктивності. У дисертації були використані такі
історичні методи, як: cистемний, проблемно-хронологічний, порівняльно-
історичний, історико-критичний, логічний, метод історичної реконструкції. 3
Проблемно-хронологічний та метод історичної реконструкції дозволили дослідити
події ІХ – ХІІІ ст. у динаміці та часовій послідовності.
Кипчаки були тюркським етносом, який включав у себе племена різного
похождення – від протомонголів до огузів. Етнікон «половці», ймовірно,
пов’язаний зі світлим, вицвілим кольором степів. Етнікон «куман» був поширений у
західній та, частково, у арабській історичній традиціях і також позначав світлий
колір. Каєпичі були племенем кай та становили один із впливових кипчацьких
кланів. Берендеї – це плем’я огузького похождення, а байаути –
протомонгольського. Байаути, як і ольберліки, повинні були з’явитися у Дашт-і
Кипчак у XII ст. Правлячим племенем Донецької конфедерації було токсоба, а
правлячим кланом – Шаруканіди. Правлячим племенем у вождівстві лукоморських
кипчаків було плем’я іт-огли, а кланом – Урусобичі. Племенем Боняка та Бортца
було кунун, воно домінувало серед дунайських кипчаків. З плином часу вождівство
Боняка розпалось на окремі племена, а Бортц став правити тільки одним племенем.
Східних кипчаків називали «йємек», а правлячим у них був клан ольберлік. Кангли
складали окреме вождівство.
Куни були тюрками, як і плем’я шари. Кімацькі племена мали різне етнічне
походження. Більшість з них були тюрками. Кімаки були швидше політичною, ніж
етнічною спільнотою. Плем’я йємек, ймовірно, мало тюркське походження. Кипчаки
були тюркським народом, у етногенезі якого взяли участь різні тюркські племена.
Наповнення етноніма «кипчак» у IX та XI ст. відрізнялось. Під час кипчацької
експансії XI ст. етнонім «кипчак» поширився на численні тюркські племена, які раніше
так не називались. У склад кипчаків увійшло багато огузьких племен. Кай, куни та
шари на початку XI ст. входили до складу Кімацького каганату.
У степовій политиці тон задавали кілька вождівств. Це вождівство донецьких
кипчаків на чолі з Шаруканідами, вождівство дунайських кипчаків на чолі з
Боняком та вождівство лукоморських кипчаків на чолі з Тугорканом. Наприкінці XI
ст. найбільшою агресивністю відзначались вождівство Боняка та лукоморські
кипчаки Тугоркана. Проте після поразок 1096 та 1103 рр. лукоморські кипчаки
надовго втратили бажання атакувати Русь. Також походи русинів у 1109, 1111 та 4
1116 рр. обумовили тимчасовий занепад могутності Шаруканідів та зростання
впливу каєпичів. Повернення Отрока з Грузії та війна Шаруканідів з каєпичами
призвели до їхньої поразки та переселення каєпичів у землі «чорних клобуків».
Вождівство Боняка розпалось після смерті хана та ще при його житті відчуло кілька
відчутних ударів від Русі та від міграції берендеїв. Вождь донецьких кипчаків
Кончак був хорошим дипломатом та мав на Русі союзників, а також був ханом-
об’єднувачем. Після правління Кончака вождівство донецьких кипчаків було
найбільш могутнім у східноєвропейських степах. Лукоморським ханам щастило
набагато менше і періодично вони зазнавали поразок від русинів. Вождівство
Котяна, яке стало могутнім у XIII ст., як і вождівство Кончака, мало союзників на
Русі та воювало з якимось одним з князів. Наприклад, Котян виступив на боці
Мстислава Удатного та Романовичів проти угорців.
Каєпичів не можна ототожнювати з племенем кайи у складі огузів та туркмен,
а байандури – це не байаути у складі кипчаків та монголів. Етнонім «каєпичі»
походить від кай-оба, тобто племені кай. Кай початково були протомонголами, але
на момент кипчацької експансії були сильно тюркизовані. Каєпичі у XII ст. були
лише одним з кипчацьких кланів та племен. Це плем’я уклало союз із Володимиром
Мономахом та його спадкоємцями. Каєпичі та русини допомогали одне одному у
війнах проти кипчаків Шаруканідів та волзьких булгар. Байандури були одним із
кімацьких племен.
Кипчаки були типовими кочівниками, які віддавали перевагу кочуванню перед
осілістю. Стаціонарні поселення у Дашт-і Кипчак населяли донські алани, полонені
русини, волохи, огузи, печеніги, тобто залежне від кипчаків населення. Головним
багатством кочівників була худоба. Найбільш престижними тваринами були кінь та
верблюд, які дозволяли кипчакам мобільно кочувати по певних маршрутах. Прості
кочівники були бідними та невибагливими. Їхній побут мало відрізнявся від
похідного, і вони практично не використовували кераміку. Вже в той час у кипчаків
існувала аристократія. Вона була настільки багатою, що могла дозволити собі
купувати в торговців з сусідніх країн амфори з вином, коштовні тканини, дорогі 5
ювелірні вироби. Також імпортувалась зброя. З Дашт-і Кипчак експортувались раби
та продукти скотарства.
Кипчаки займались ремеслами, які мали практичне значення. Популярними
серед чоловіків були ремесла теслі та коваля. Існувала спеціалізація при
виготовленні зброї. Жінки кипчаків займались ткацтвом.
На кам’янних антропоморфних статуях та під час археологічних розкопок
зафіксовані гребені та дзеркала. У кипчаків було багато видів зачісок, як жіночих,
так і чоловічих. Особливістю зовнішнього вигляду кипчацьких жінок були рогаті
зачіски. Їхні прикраси та капелюхи також відрізнялись пізноманіттям. Аристократія
кипчаків стежила за модою та доглядала за собою.
Через Дашт-і Кипчак проходили важливі торгівельні магістралі. Зокрема,
через східноєвропейські степи проходили Солоний, Залозний, Грецький («шлях з
варяг у греки») та морський (вздовж узбережжя Чорного та Азовського морів)
шляхи. Через східний Дашт-і Кипчак проходило шість шляхів. Вони поєднували
Дашт-і Кипчак з Мавераннахром та Східним Туркестаном. Найбільш відомі з них
отримали найменування Сари-суйського та Ханського шляхів. У джерелах ці шляхи
просто називались «шляхом до кімаків». З сибірськими уграми та самодійцями
кипчаків та кімаків поєднував Іртишський меридіональний шлях, але він у ХІ – ХІІІ
ст. занепав.
Під час війни кипчаки використовували традиційні кочівницькі маневри –
удаваний відступ та обхід ворога з флангів. На ворога влаштовували облаву
переважаючими силами. У випадку нападу ворога кипчаки захищались у таборі з
возів. Одним з улюблених прийомів був несподіваний набіг. Комплекс озброєння
східноєвропейських кипчаків був спрямований на те, щоб протистояти ворогу з
важким озброєнням, а комплекс озброєння східних кипчаків (канглів та йємеків) –
на протидію легше озброєному ворогу. Навички поліоркетики (облоги міст) у
кипчаків знаходились у зародковому стані, тобто вони могли здобути невелике
поселення чи блокадою, чи несподіваним нападом. Великі міста вони могли здобути
тільки тоді, коли грали допоміжну роль у армії союзної держави з осілим
населенням. 6
Пантеон богів у кипчаків практично не відрізнявся від давньотюркського
пантеону. Відмінністю кипчаків був високий статус культу предків. Традиція
споруджувати кам’яні статуї на святилищах була характерна і для більш ранніх
кочівників, але лише у кипчаків вона набула завершеної форми. Необхідно
зазначити, що саме східноєвропейські статуї найбільш виразні у плані зображення
померлих кипчаків. Кипчаки вклонялись тваринам та астрономічним об’єктам,
тобто обожнювали оточуючу їх природу. Авраїмічні релігії набували у Дашт-і
Кипчак синкретичної форми. Католицька та православна форми християнства лише
доповнювали існуючу картину світу. Іслам у його суфійській формі також увібрав у
себе низку рис тюркського язичницького світогляду. Завдяки постійній діяльності
суфіїв іслам переміг у Дашт-і Кипчак. Перемозі ісламу також сприяла підтримка
держави (Золотої Орди) і те, що ісламські проповідники діяли і у степах, і в містах.
Християни ж віддавали перевагу місіям у стаціонарних поселеннях, внаслідок чого
й програли боротьбу за душі кочівників.
Несторіанське християнство та маніхейство у степах набули синкретичної
форми. Багато у них було від традиційних вірувань: і маніхеї, і несторіани при
віддалені від центрів цих конфесій асимілювались з язичниками. Караїми та
вірмено-кипчаки не були кипчаками, які прийняли іудаїзм та вірмено-григоріанське
християнство, а євреями та вірменами, які перейшли на тюркську мову.
Ідеологія кипчаків була язичницькою і деякі їхні звичаї входили у гостре
протиріччя з авраїмічними релігіями. Зокрема, це виготовленя чаш з черепів ворогів
та пиття крові. Також кочівники вживали у якості напою кумис та їли конину, що,
наприклад, у мусульман вважалось неприпустимим. У плані моралі кипчаки були не
менш суворими, ніж мусульмани та християни. Просто їхні звичаї були іншими, ніж
у сусідів. Кипчаки вірили, що багатства, набуті ними за життя, будуть з ними і у
потойбічному житті. Внаслідок цього з ними у курганах ховали вироби з
дорогоціних металів, одяг з коштовних тканин, зброю, слуг. Кипчаки за життя
любили багатство та бажали його зберігати навіть після смерті.
У кипчаків існували тотеми для позначення належності до роду. Такими
родовими символами були вовк, собака та дракон. Кипчацькі аристократки мали 7
більшу свободу, ніж жінки у християнському та мусульманському світах. Найбільш
відомі: Ержебет – донька Сейхана, Теркен-хатун – донька Джанкіша, Разійа-хатун –
донька Ільтутмиша. Кипчацькі хатун мали владний характер. Та й поховання
кипчацьких аристократок свідчать про те, що вони мали достатньо велику владу.
Кордони поширення «половецьких баб» загалом співпадали з кордонами
степу, а іноді «баби» знаходили і поза межами степу. Кам’яні антропоморфні статуї
були привілеєм знаті, яка зображувала своїх героїзованих предків. Припинення
спорудження «половецьких баб» було пов’язано не з монгольським завоюванням, а
з поширенням серед кочівників ісламу. «Баби» дають нам уявлення про ідеологію
кипчаків та їхні поховальні практики. Кипчацьке суспільство було більш
демократичним, ніж у давніх тюрок, і жінка у ньому мала більше прав. Завдяки
кам’яним статуям можна встановити, якому одягу віддавали перевагу кипчаки. Для
кипчаків, на відміну від їхніх попередників, характерна висока деталізація зображень
померлих.
Контингенти воїнів-кипчаків широко використовувались за кордонами степів.
Найбільш часто кипчаки згадувались при описі усобиць між Рюриковичами у ХII ст.
Найманці з кипчаків продовжували брати участь у кампаніях Рюриковичів і у XIII
ст. Кипчаки часто укладали альянси з одними Рюриковичами проти інших
Рюриковичів. Іноді кипчаки брали участь в усобицях цілими племенами. Вони
також застосовувались у якості союзників у випадку війни з третьою стороною.
Найбільш відомі випадки – це битва під Перемишлем та похід на Волзьку Булгарію.
Репутація кипчаків як воїнів була настільки високою, що їх наймали чеські королі та
кайзери Священої Римської імперії. Віддаючи належне високим бойовим якостям
кипчацької легкої кінноти, їх на військову службу наймали Багратиди. З кипчацьких
воїнів у Грузії складалась придворна гвардія – монаспа. Аж до періоду правління
цариці Тамар кипчацькі аристократи грали помітну роль у війську Грузинського
царства. Кипчаків як воїнів наймали і болгари. Правлячі династії Другого
Болгарського царства були кипчацькими за походженням. Взаємовідносини між
кипчаками та болгарами у цілому можна охарактерезувати як союзницькі. Кипчаки
брали участь у майже всіх військових експедиціях Асенідів. Деяка частина кипчаків 8
перебувала на службі у Візантійській імперії. Кипчацька кіннота використовувалась
ромеями як допоміжні загони під час зіткнень з хрестоносцями, турками та
болгарами. Деякі кипчаки у якості винагороди за службу отримували у володіння
пронії – ділянки землі. Кипчаки в Угорщині грали схожу роль. Якщо до
монгольських завоювань роль кипчаків в угорських війсках була незначною, то
після міграції частини кипчаків в Угорщину вона різко зросла. Угорці
використовували кипчаків як допоміжні загони легкої кінноти, які здійснювали
набіги на чеські та австрійські землі. Масово застосовували кипчаків у своїх війнах
хорезмшахи. На Близькому Сході та в Азербайджані гулями з кипчаків займали
високі посади. Допоміжні загони з канглів використовувались правителями держав
Караханідів, каракитаїв та кереїтів.
Що стосується кипчацької діаспори, то зростання впливу кипчаків у імперії
Юань стало можливим завдяки таланту Тутухи та його наступників. Позиції
кипчаків зміцнювались пропорційно тому, як імператори втрачали довіру до
монголів. Кипчакам доводилось боротися за вплив при дворі з іншими
угрупуваннями знаті різних народів. Оволодіння владою стало можливим завдяки
тому, що кипчаки складали частину військової еліти держави та були близькі до
імператорів.
Тюркські гулями набули великого значення при завоюванні мусульманами
Індії. Особливий вплив мали кипчаки у Делійському султанаті, де фактично правили
з 1206-го по 1292 рр. Найбільш відомими правителями були Ільтутмиш, Разійа-
хатун, Гійас ад-Дін Балбан (Улуг-хан Аджам). Кипчаки перебували на чолі держави,
а військо складалось з різноманітних елементів (кипчаків, каракитаїв, халаджів,
монголів-мусульман). Для знаті Делійського султанату був характерний сепаратизм
та бажання диктувати свою волю султанам.
Що стосується кипчаків у Єгипті, то їхня роль посилилась завдяки тому, що
Аййубід султан Саліх укомплектував із тюрок-бахрі елітний кавалерійський корпус.
Ставши військовою елітою, тюркські мамлюки захопили владу і тримали її у своїх
руках з 1250-го по 1382 р. Безпосередній прихід до влади кипчаків варто датувати
проголошенням Кутуза султаном. Найбільш сильними султанами у мамлюцькому Єгипті були Бейбарс, Калавун та ал-Малік ан-Насір. У складі мамлюків-бахрі були
не тільки кипчаки, але й азкіші, чігілі, туркмени та інші тюрки. Бейбарс та Калавун
походили з племені бурдж-огли. Кипчаки зіграли значну роль у тому, що влада
монголів не поширилась на Близький Схід, а їхні війська були зупинені в Сирії. У
той же час кипчаки зіграли вирішальну роль у вигнані хрестоносців з Сирії, Лівану
та Палестини. Зміна влади в мамлюцькому Єгипті майже завжди супроводжувалась
насильницьким усуненням суперників. Так, Калавун усунув Саїда-Берке (сина
Бейбарса).
Протягом перших поколінь перебування в Угорщині кипчаки не
асимілювались та зберігали свої вірування, звичаї, зачіски, одяг. Християнизація
кипчаків відбувалась повільно й принесла перші успіхи тільки у середині XIV ст.
Важливим фактором кипчацької ідентичності була належність до певних родів та
племен. Відмова від неї спрощувала процеси асиміляції. У XV ст. ставати
християнином значило ставати угорцем. Остаточна асиміляція кипчаків відбувалась
у XVI – XVIII ст.