Створення та розвиток частин спеціального призначення розвідки Чорноморського флоту (1953 - 1992 рр.)
Сергій Фролов / історичнадисертація
Опис:
Фролов С. М. Створення та розвиток частин спеціального
призначення розвідки Чорноморського флоту (1953–1992 рр.). –
Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних
наук за спеціальністю 20.02.22 – військова історія. – Національний
університет оборони України імені Івана Черняховського, Київ, 2018.
У дисертації на основі вивчення праць радянських, українських і
зарубіжних дослідників, архівних та опублікованих документів і
матеріалів, мемуарної літератури та низки інших джерел показано стан
наукової розробленості теми, розкрито процес та узагальнено досвід
створення та розвитку частин спеціального призначення розвідки
Чорноморського флоту у 1953–1992 рр.
У роботі досліджено зарубіжний і радянський досвід зародження
та становлення флотських розвідувально-диверсійних сил, розроблення
спеціального спорядження, озброєння і техніки для дій у підводному
просторі, а також їх практичне використання під час Першої і Другої
світових війн.
Ідея використовувати водне середовище як шлях для скритного
проникнення до об’єктів противника та проведення розвідувально-
диверсійних дій має давню історію. Вона певним чином була
реалізована на Чорному морі під час російсько-турецької війни 1877–
1878 рр., коли з метою протидії переважаючому османському флоту
Морське міністерство Російської імперії вперше у світовій практиці
сформувало на р. Дунай спеціальну команду плавців-водолазів для
розвідки місць базування ворожих кораблів та підведення під них мін.
Дунайських плавців можна вважати першим підрозділом спеціального
призначення Чорноморського флоту. 3
Проте, першість у створенні та результативному застосуванні
професійних розвідувально-диверсійних підрозділів на морі належить
Королівським військово-морським силам Італії. У ніч з 31 жовтня на
1 листопада 1918 р. два італійських флотських офіцера інженер-
капітан 3 рангу Раффаєле Россетті та лейтенант медичної служби
Раффаєле Паолуччі на керованій торпеді “Mignatta” приховано
проникли в порт Пула та потопили австро-угорський лінійний корабель
“Viribus Unitis”. Цей досвід продемонстрував спроможність військових
флотів малими силами досягати результатів у протиборстві з
переважаючим противником та дозволив вперше визначити основні
завдання, що могли вирішувати водолази-розвідники у збройній
боротьбі на морі: потайне знищення морських і берегових об’єктів
противника та розвідка його узбережжя.
Після Першої світової війни за італійським досвідом
Великобританія та США почали активно формувати у складі своїх
військових флотів штатні підрозділи спеціального призначення та
створювати підводні спеціальні засоби для виконання диверсійно-
розвідувальних завдань. Вони активно використовувалися під час
Другої світової війни на різних морських театрах воєнних дій. Але
беззаперечне лідерство у цьому належало Італії, яка вперше у воєнно-
морській історії включила до органу військового управління флотом
окремий спеціальний підрозділ, завданням якої було координація і
забезпечення діяльності підрозділів спеціального призначення, а також
розроблено й успішно застосовано водолазне спорядження, передусім
дихальні апарати замкнутого типу, підводні засоби руху та підривні
заряди.
Досвід воєнних конфліктах другої половини ХХ ст. висвітлив
розширення масштабу застосування іноземними флотами
розвідувально-диверсійних сил і засобів – від узбережжя противника до 4
дій проти об’єктів у глибині його території, а також завдань, що
покладалися на них у війні на морі – від розвідувально-диверсійних дій
різного характеру до участі у блокадних діях з морського напряму,
підтримки сухопутних військ, розвідки та розмінування берегової смуги
на ділянках висадки морських десантів, проведення рейдових дій в тилу
противника. Для їх виконання постала потреба опрацьовувати нові
тактичні прийоми, мати спеціальну зброю та спорядження. У дисертації
доводиться, що іноземний досвід певною мірою враховувався
керівництвом радянського флоту у повоєнні роки під час визначення
структури та завдань частин спеціального призначення розвідки,
способів знищення ворожих бойових кораблів (суден), шляхів доставки
до об’єктів дій та напрямів розвитку водолазного спорядження і
спеціальних засобів.
У Військово-Морському Флоті Радянського Союзу створення
розвідувальних підрозділів спеціального призначення почалося на
початку 30-х рр. ХХ ст. Цей процес був пов’язаний з розробленням
індивідуальних рятувальних засобів для виходу моряків-підводників з
аварійного підводного човна через торпедні апарати. Ідея використання
засобів порятунку для бойового застосування належала військовим
лікарям І. Савічєву і М. Кривошеєнку та військовому інженеру
Г. Кролю, за ініціативою яких у 1938 р. на Тихоокеанському флоті було
проведене перше спеціальне дослідницьке навчання з висадки
легководолазів через торпедні апарати підводного човна у підводному
положенні з коротким боєм, диверсією та їх поверненням на підводний
човен. Подібне навчання було також проведене в 1940 р. у Севастополі,
результати якого були визнані як важливі та необхідні для подальшої
практичної реалізації. Однак цей досвід не набув належного розвитку
внаслідок консерватизму радянського військово-морського керівництва 5
у питанні ролі підрозділів спеціального призначення у збройній
боротьбі на морі та їх місця у системі флоту.
Першою в СРСР суто флотською частиною спеціального
призначення стала створена у вересні 1941 р. на Балтійському флоті
Рота особливого призначення (РОП, командир лейтенант
І. Прохватилов). У роки німецько-радянської війни її основними
завданнями були: розвідка бойових кораблів і транспортів противника в
базах, пунктах базування і в прибережних зонах, наведення на них
ударних сил флоту; розвідка і знищення важливих об’єктів противника
в прибережній зоні; розвідка районів висадки десантів і безпосередня
участь в перших ешелонах висадки; взаємодія з партизанськими
загонами і силами опору, їх постачання і керівництво ними;
забезпечення висадки і ведення розвідки підрозділами агентурної
розвідки; захоплення полонених та документів противника, підйом
документів і зброї із затоплених ворожих кораблів та підводних човнів.
На Чорному морі діяв розвідувальний загін особливого призначення
(РЗОП, командир старший лейтенант С. Осіпов), сформований у березні
1944 р. з 10 водолазів-розвідників. Цей підрозділ вів розвідку кораблів
(суден) противника та наводив на них авіацію, підводні човни та
торпедні катери, а також піднімав важливі документи та цінне
обладнання із затоплених ворожих кораблів. Досвід бойового
застосування радянських водолазів-розвідників засвідчив їх
спроможність виконувати широкій спектр розвідувальних і диверсійних
завдань в інтересах флотського та фронтового командування, які не
можуть виконувати розвідувальні частини інших родів сил (військ)
військово-морських сил. Проте, після завершення війни, незважаючи на
очевидну потребу мати у складі військово-морських сил частини і
підрозділи спеціального призначення, РОП і РЗОП восени 1945 р. були
розформовані командуванням Головного штабу ВМФ СРСР з 6
формулюванням “за непотрібністю у мирний час”. З цієї ж причини
напрацьовані розробки спеціальних технічних засобів, спорядження та
озброєння для дій водолазів-розвідників у підводному просторі, також
залишилися нереалізованими.
Загалом, аналіз зарубіжного та радянського досвіду створення та
застосування флотських частин (підрозділів) спеціального призначення
у першій половині ХХ ст. засвідчив їх унікальність у вирішенні
спеціальних завдань у збройній боротьбі на морі та, відповідно, потребу
мати їх у складі флоту. Цей досвід став важливим фактором, що у
1953 р. значно вплинув на відродження подібних частин у структурі
розвідки радянського флоту.
Розвиток частин спеціального призначення розвідки
Чорноморського флоту у другій половині ХХ ст. відбувався в
залежності від воєнно-політичної обстановки, зміни якої визначали
трансформацію завдань, організаційно-штатну структуру та
спрямованість заходів бойової підготовки. Відповідно до цього на
Чорному морі були сформовані та і функціонували 6-й морський
розвідувальний пункт (6-й МРП, 1953–1968 рр.), 17-а окрема бригада
спеціального призначення розвідки (17-а обр СпП, 1968–1990 рр.) та
1464-й розвідувальний пункт спеціального призначення
(1464-й РП СпП, 1990–1992 рр.) Чорноморського флоту.
В Радянському Союзі у повоєнні роки першу флотську частину
спеціального призначення – 6-й МРП (командир капітан 1 рангу
Є. Яковлєв), було відроджено у 1953 р. на Чорноморському флоті
Місцем її дислокації став Севастополь, а з 1961 р., з метою забезпечення
автономної та прихованої підготовки водолазів-розвідників до бойових
завдань – о. Первомайський (поблизу Очакова). Фактичними
передумовами до цього були початок “холодної війни”, розміщення
країнами НАТО на Середземноморському театрі воєнних дій, який мав 7
стратегічне значення, тактичних і оперативно-тактичних ракетних
комплексів з ядерними та хімічними боєголовками, атомних підводних
човнів і літаків-носіїв ядерної зброї, систем постачання ядерних
боєприпасів тощо. Це спонукало керівництво радянського флоту до
пошуку адекватних сил і засобів для їх виявлення та негайного, у разі
потреби, знищення. Такі завдання могли виконати лише спеціальні
флотські розвідувально-диверсійні частини і підрозділи, які були б
навчені використовувати водне середовище як шлях проникнення на
ворожі об’єкти та мали б відповідні підготовку, озброєння й
спорядження. Тому, основними завданнями новоствореного 6-го МРП
були: ведення прихованого спостереження з води безпосередньо в
портах та військово-морських базах противника; розвідка і диверсії на
його узбережжі та під водою. Відповідно до цих завдань в 6-му МРП
були створені два основні загони – розвідувально-диверсійний і
розвідувальний.
На формування 6-го МРП і підготовку її особового складу
негативно впливали такі фактори: відсутність штатних підрозділів
матеріально-технічного забезпечення, що відволікало від заходів
бойової підготовки; відсутність спеціального водолазного спорядження
та технічних засобів, що обумовлювало використання водолазів-
розвідників як звичайну військову розвідку чи розвідку морської піхоти;
протиріччя серед військово-морського керівництва різних рівнів у
питаннях призначення спеціальних частин у війні на морі та їх
підпорядкування. Але, не зважаючи на ці труднощі, особовий склад
6-го МРП практикою численних навчань довів свою унікальність у
вирішенні спеціальних завдань як самостійно, так і спільно з іншими
родами силами (військами) Чорноморського флоту, а також
спроможність результативно діяти як окремий рід сил флоту. 8
У подальшому, розширення спектру завдань, що покладалися на
6-й МРП, обумовив зміни в його організаційно-штатній структурі: для
ведення радіотехнічної розвідки та забезпечення надійного
двостороннього зв’язку між водолазами-розвідниками та об’єктом
доставки був введений загін радіотелеграфістів і радіометристів; для
випробування нових зразків спеціальної техніки, озброєння і
спорядження створено навчально-випробувальну групу; нарощування
присутності і бойового потенціалу флотів країн НАТО в регіоні,
передусім Туреччини і 6-го флоту США в Середземному морі, зумовило
потребу бути готовим виконувати завдання у тих регіонах і наростити
бойові можливості, відповідно, розширити штат 6-го МРП до бригади.
Новостворена 15 серпня 1968 р. 17-а обр СпП (перший командир
капітан 1 рангу І. Алексєєв) у своєму складі вже мала такі бойові
підрозділи: загін водолазів-розвідників; загін водолазів підводного
мінування; загін водолазів радіо та радіотехнічної розвідки; роту
спеціального радіозв’язку та роту зв’язку. Штатну чисельність бригади
було збільшено у три рази: зі 128 до 412 осіб. Особовий склад
17-ї обр СпП почав нести бойову службу на кораблях 5-ї оперативної
ескадри в Середземному морі з метою вивчення театру воєнних дій, а в
разі початку збройної агресії проти СРСР – бути готовими негайно
приступити до виконання розвідувально-диверсійних завдань проти
морських і берегових об’єктів противника, передусім ядерного нападу.
Важливим завданням також були приховане проведення радянських
підводних човнів через Чорноморські протоки до Середземного моря і у
зворотному напрямку, участь у заходах протипідводно-диверсійного
забезпечення, а також розвідка з морського напряму ворожих
протидесантних загороджень і протидесантної оборони.
Водолази-розвідники 17-ї обр СпП Чорноморського флоту
першими почали виконувати спеціальні бойові завдання під час війни у 9
В’єтнамі, на Близькому Сході (1973 р.) та в Нікарагуа (1984 р.). Вони
вели розвідку противника, знищували підводні, надводні і берегові
об’єкти противника, розміновували суднохідні фарватери тощо. У
мирний час на них вперше були покладені непритаманні їх
призначенню завдання: участь в антитерористичних заходах на Кубі під
час ХІ-го Всесвітнього фестивалю молоді і студентів (1978 р.),
виконання підводних робіт на теплоході “Адмірал Нахімов”, який
затонув біля Новоросійська (1986 р.) тощо. Загалом, 17-а обр СпП була
єдиною в СРСР військовою частиною з таким широким колом завдань
та відповідною організаційно-штатною структурою. Вона стала
невід’ємною унікальною складовою у системі розвідки радянського
флоту.
У 1973 р. було остаточно визначено місце частини спеціального
призначення розвідки Чорноморського флоту в системі операцій ВМФ
СРСР, зокрема, в перших операціях флоту. Водолази-розвідники
повинні були вести розвідку і знищувати (виводити з ладу) ворожі
морські об’єкти в пунктах постійного та маневреного базування ще до
виходу їх у райони бойового призначення, а також важливі об’єкти
берегової інфраструктури.
Особливістю у підготовці особового складу водолазів-розвідників
до виконання завдань за призначенням було те, що вона мала за мету
приховане виведення їх у тил противника основними шляхами –
повітряним та морським, передусім підводним, і спрямовувалася на дії
як у звичайних кліматичних умовах, так і в умовах Заполярного кола.
Відповідно до цього, а також у залежності від умов виконання
завдань, розроблялися та вдосконалювалися спеціальне озброєння,
водолазне спорядження та підводні засоби руху. Водолазами-
розвідниками Чорноморського флоту безпосередньо були випробувані:
підводні засоби руху типу “Протей”, “Сирена” та “Тритон”; 10
індивідуальні дихальні апарати типу ІДА; навігаційні та гідроакустичні
засоби для підводного плавання типу НПВ та МГВ; спеціальна зброя –
спеціальний підводний пістолет (СПП-1) та автомат підводний
спеціальний (АПС); парашут водолаза (ПВ-3) та багато іншого
озброєння і спорядження. У період 1953–1992 рр. вони еволюціонували
від загальноармійської зброї та примітивного індивідуального
рятувального водолазного спорядження до спеціальної зброї, засобів
розвідки та підводного зв’язку, підводних засобів руху, досконалого
водолазного спорядження та повітрянодесантної техніки. Окремі їх
зразки і сьогодні знаходяться на озброєнні частин спеціального
призначення ВМС ЗС України.
Наприкінці 1960-х – початку 1980-х рр. відмічається зростання
кількості і масштабу навчань, а також їх ускладнення: від тактичних, що
проводилися під керівництвом командування бригади, до флотських
навчань Чорноморського та Північного флотів, оперативного та
стратегічного рівнів із залученням підрозділів спеціального
призначення інших видів збройних сил СРСР, внутрішніх військ МВС і
КДБ. У період 1968–1989 рр. водолази-розвідники брали участь у 114-ти
навчаннях тактичного, оперативного та стратегічного рівнів, які
проводилися на теренах Закавказького, Одеського та Київського
військових округів.
Проте, 1 грудня 1990 р. 17-а обр СпП була переформована у
1464-й РП СпП (командир капітан 1 рангу А. Карпенко). Його штатну
структуру приведено у відповідність до штату розвідувального пункту.
Цей період характеризувався політичною нестабільністю та
економічною кризою в державі, відсутністю перспектив у особового
складу частини у подальшій службі. Розпочалося вивезення військової
техніки та призначення водолазів-розвідників на вакантні посади в інші
розвідувальні пункти Північного та Тихоокеанського флотів. Ці умови значно погіршили морально-психологічний стан військовослужбовців
та членів їх родин і, відповідно, знизили інтенсивності бойової
підготовки. У період 1990–1992 рр. водолази-розвідники брали участь
лише у 4 навчаннях тактичного рівня.
Заради збереження військової частини було вирішено звернутися
до вищого керівництва України з проханням включити її до складу
Збройних Сил України. 9 квітня 1992 р., завдяки чіткій і рішучій позиції
командира і за підтримки усього її особового складу, з якого 85%
офіцерів були росіяни, 1464-й РП СпП один з перших на
Чорноморському флоті склав присягу на вірність народові України з
дотриманням усіх законів і чинних військових статутів. Таким чином
Україна отримала під свою юрисдикцію унікальну військову частину
колишнього радянського військово-морського флоту зі штатною
зброєю, військовою технікою, спеціальним спорядженням, комплектом
керівних документів, а також з навченим особовим складом.
У праці показано, що досвід набутий у 1953–1992 рр. став певним
фундаментом, на якому почали розвиватися частини спеціального
призначення ВМС ЗС України, а також сформульовано рекомендації
щодо впровадження результатів дослідження у теорію і практику
підготовки та розвитку українського військового флоту на сучасному
етапі.
Ключові слова: Військово-Морський Флот СРСР, частини
спеціального призначення розвідки Чорноморського флоту, 6-й
морський розвідувальний пункт, 17-а окрема бригада спеціального
призначення розвідки, 1464-й розвідувальний пункт спеціального
призначення, водолази-розвідники, бойові плавці.
Фролов С. М. Створення та розвиток частин спеціального
призначення розвідки Чорноморського флоту (1953–1992 рр.). –
Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних
наук за спеціальністю 20.02.22 – військова історія. – Національний
університет оборони України імені Івана Черняховського, Київ, 2018.
У дисертації на основі вивчення праць радянських, українських і
зарубіжних дослідників, архівних та опублікованих документів і
матеріалів, мемуарної літератури та низки інших джерел показано стан
наукової розробленості теми, розкрито процес та узагальнено досвід
створення та розвитку частин спеціального призначення розвідки
Чорноморського флоту у 1953–1992 рр.
У роботі досліджено зарубіжний і радянський досвід зародження
та становлення флотських розвідувально-диверсійних сил, розроблення
спеціального спорядження, озброєння і техніки для дій у підводному
просторі, а також їх практичне використання під час Першої і Другої
світових війн.
Ідея використовувати водне середовище як шлях для скритного
проникнення до об’єктів противника та проведення розвідувально-
диверсійних дій має давню історію. Вона певним чином була
реалізована на Чорному морі під час російсько-турецької війни 1877–
1878 рр., коли з метою протидії переважаючому османському флоту
Морське міністерство Російської імперії вперше у світовій практиці
сформувало на р. Дунай спеціальну команду плавців-водолазів для
розвідки місць базування ворожих кораблів та підведення під них мін.
Дунайських плавців можна вважати першим підрозділом спеціального
призначення Чорноморського флоту. 3
Проте, першість у створенні та результативному застосуванні
професійних розвідувально-диверсійних підрозділів на морі належить
Королівським військово-морським силам Італії. У ніч з 31 жовтня на
1 листопада 1918 р. два італійських флотських офіцера інженер-
капітан 3 рангу Раффаєле Россетті та лейтенант медичної служби
Раффаєле Паолуччі на керованій торпеді “Mignatta” приховано
проникли в порт Пула та потопили австро-угорський лінійний корабель
“Viribus Unitis”. Цей досвід продемонстрував спроможність військових
флотів малими силами досягати результатів у протиборстві з
переважаючим противником та дозволив вперше визначити основні
завдання, що могли вирішувати водолази-розвідники у збройній
боротьбі на морі: потайне знищення морських і берегових об’єктів
противника та розвідка його узбережжя.
Після Першої світової війни за італійським досвідом
Великобританія та США почали активно формувати у складі своїх
військових флотів штатні підрозділи спеціального призначення та
створювати підводні спеціальні засоби для виконання диверсійно-
розвідувальних завдань. Вони активно використовувалися під час
Другої світової війни на різних морських театрах воєнних дій. Але
беззаперечне лідерство у цьому належало Італії, яка вперше у воєнно-
морській історії включила до органу військового управління флотом
окремий спеціальний підрозділ, завданням якої було координація і
забезпечення діяльності підрозділів спеціального призначення, а також
розроблено й успішно застосовано водолазне спорядження, передусім
дихальні апарати замкнутого типу, підводні засоби руху та підривні
заряди.
Досвід воєнних конфліктах другої половини ХХ ст. висвітлив
розширення масштабу застосування іноземними флотами
розвідувально-диверсійних сил і засобів – від узбережжя противника до 4
дій проти об’єктів у глибині його території, а також завдань, що
покладалися на них у війні на морі – від розвідувально-диверсійних дій
різного характеру до участі у блокадних діях з морського напряму,
підтримки сухопутних військ, розвідки та розмінування берегової смуги
на ділянках висадки морських десантів, проведення рейдових дій в тилу
противника. Для їх виконання постала потреба опрацьовувати нові
тактичні прийоми, мати спеціальну зброю та спорядження. У дисертації
доводиться, що іноземний досвід певною мірою враховувався
керівництвом радянського флоту у повоєнні роки під час визначення
структури та завдань частин спеціального призначення розвідки,
способів знищення ворожих бойових кораблів (суден), шляхів доставки
до об’єктів дій та напрямів розвитку водолазного спорядження і
спеціальних засобів.
У Військово-Морському Флоті Радянського Союзу створення
розвідувальних підрозділів спеціального призначення почалося на
початку 30-х рр. ХХ ст. Цей процес був пов’язаний з розробленням
індивідуальних рятувальних засобів для виходу моряків-підводників з
аварійного підводного човна через торпедні апарати. Ідея використання
засобів порятунку для бойового застосування належала військовим
лікарям І. Савічєву і М. Кривошеєнку та військовому інженеру
Г. Кролю, за ініціативою яких у 1938 р. на Тихоокеанському флоті було
проведене перше спеціальне дослідницьке навчання з висадки
легководолазів через торпедні апарати підводного човна у підводному
положенні з коротким боєм, диверсією та їх поверненням на підводний
човен. Подібне навчання було також проведене в 1940 р. у Севастополі,
результати якого були визнані як важливі та необхідні для подальшої
практичної реалізації. Однак цей досвід не набув належного розвитку
внаслідок консерватизму радянського військово-морського керівництва 5
у питанні ролі підрозділів спеціального призначення у збройній
боротьбі на морі та їх місця у системі флоту.
Першою в СРСР суто флотською частиною спеціального
призначення стала створена у вересні 1941 р. на Балтійському флоті
Рота особливого призначення (РОП, командир лейтенант
І. Прохватилов). У роки німецько-радянської війни її основними
завданнями були: розвідка бойових кораблів і транспортів противника в
базах, пунктах базування і в прибережних зонах, наведення на них
ударних сил флоту; розвідка і знищення важливих об’єктів противника
в прибережній зоні; розвідка районів висадки десантів і безпосередня
участь в перших ешелонах висадки; взаємодія з партизанськими
загонами і силами опору, їх постачання і керівництво ними;
забезпечення висадки і ведення розвідки підрозділами агентурної
розвідки; захоплення полонених та документів противника, підйом
документів і зброї із затоплених ворожих кораблів та підводних човнів.
На Чорному морі діяв розвідувальний загін особливого призначення
(РЗОП, командир старший лейтенант С. Осіпов), сформований у березні
1944 р. з 10 водолазів-розвідників. Цей підрозділ вів розвідку кораблів
(суден) противника та наводив на них авіацію, підводні човни та
торпедні катери, а також піднімав важливі документи та цінне
обладнання із затоплених ворожих кораблів. Досвід бойового
застосування радянських водолазів-розвідників засвідчив їх
спроможність виконувати широкій спектр розвідувальних і диверсійних
завдань в інтересах флотського та фронтового командування, які не
можуть виконувати розвідувальні частини інших родів сил (військ)
військово-морських сил. Проте, після завершення війни, незважаючи на
очевидну потребу мати у складі військово-морських сил частини і
підрозділи спеціального призначення, РОП і РЗОП восени 1945 р. були
розформовані командуванням Головного штабу ВМФ СРСР з 6
формулюванням “за непотрібністю у мирний час”. З цієї ж причини
напрацьовані розробки спеціальних технічних засобів, спорядження та
озброєння для дій водолазів-розвідників у підводному просторі, також
залишилися нереалізованими.
Загалом, аналіз зарубіжного та радянського досвіду створення та
застосування флотських частин (підрозділів) спеціального призначення
у першій половині ХХ ст. засвідчив їх унікальність у вирішенні
спеціальних завдань у збройній боротьбі на морі та, відповідно, потребу
мати їх у складі флоту. Цей досвід став важливим фактором, що у
1953 р. значно вплинув на відродження подібних частин у структурі
розвідки радянського флоту.
Розвиток частин спеціального призначення розвідки
Чорноморського флоту у другій половині ХХ ст. відбувався в
залежності від воєнно-політичної обстановки, зміни якої визначали
трансформацію завдань, організаційно-штатну структуру та
спрямованість заходів бойової підготовки. Відповідно до цього на
Чорному морі були сформовані та і функціонували 6-й морський
розвідувальний пункт (6-й МРП, 1953–1968 рр.), 17-а окрема бригада
спеціального призначення розвідки (17-а обр СпП, 1968–1990 рр.) та
1464-й розвідувальний пункт спеціального призначення
(1464-й РП СпП, 1990–1992 рр.) Чорноморського флоту.
В Радянському Союзі у повоєнні роки першу флотську частину
спеціального призначення – 6-й МРП (командир капітан 1 рангу
Є. Яковлєв), було відроджено у 1953 р. на Чорноморському флоті
Місцем її дислокації став Севастополь, а з 1961 р., з метою забезпечення
автономної та прихованої підготовки водолазів-розвідників до бойових
завдань – о. Первомайський (поблизу Очакова). Фактичними
передумовами до цього були початок “холодної війни”, розміщення
країнами НАТО на Середземноморському театрі воєнних дій, який мав 7
стратегічне значення, тактичних і оперативно-тактичних ракетних
комплексів з ядерними та хімічними боєголовками, атомних підводних
човнів і літаків-носіїв ядерної зброї, систем постачання ядерних
боєприпасів тощо. Це спонукало керівництво радянського флоту до
пошуку адекватних сил і засобів для їх виявлення та негайного, у разі
потреби, знищення. Такі завдання могли виконати лише спеціальні
флотські розвідувально-диверсійні частини і підрозділи, які були б
навчені використовувати водне середовище як шлях проникнення на
ворожі об’єкти та мали б відповідні підготовку, озброєння й
спорядження. Тому, основними завданнями новоствореного 6-го МРП
були: ведення прихованого спостереження з води безпосередньо в
портах та військово-морських базах противника; розвідка і диверсії на
його узбережжі та під водою. Відповідно до цих завдань в 6-му МРП
були створені два основні загони – розвідувально-диверсійний і
розвідувальний.
На формування 6-го МРП і підготовку її особового складу
негативно впливали такі фактори: відсутність штатних підрозділів
матеріально-технічного забезпечення, що відволікало від заходів
бойової підготовки; відсутність спеціального водолазного спорядження
та технічних засобів, що обумовлювало використання водолазів-
розвідників як звичайну військову розвідку чи розвідку морської піхоти;
протиріччя серед військово-морського керівництва різних рівнів у
питаннях призначення спеціальних частин у війні на морі та їх
підпорядкування. Але, не зважаючи на ці труднощі, особовий склад
6-го МРП практикою численних навчань довів свою унікальність у
вирішенні спеціальних завдань як самостійно, так і спільно з іншими
родами силами (військами) Чорноморського флоту, а також
спроможність результативно діяти як окремий рід сил флоту. 8
У подальшому, розширення спектру завдань, що покладалися на
6-й МРП, обумовив зміни в його організаційно-штатній структурі: для
ведення радіотехнічної розвідки та забезпечення надійного
двостороннього зв’язку між водолазами-розвідниками та об’єктом
доставки був введений загін радіотелеграфістів і радіометристів; для
випробування нових зразків спеціальної техніки, озброєння і
спорядження створено навчально-випробувальну групу; нарощування
присутності і бойового потенціалу флотів країн НАТО в регіоні,
передусім Туреччини і 6-го флоту США в Середземному морі, зумовило
потребу бути готовим виконувати завдання у тих регіонах і наростити
бойові можливості, відповідно, розширити штат 6-го МРП до бригади.
Новостворена 15 серпня 1968 р. 17-а обр СпП (перший командир
капітан 1 рангу І. Алексєєв) у своєму складі вже мала такі бойові
підрозділи: загін водолазів-розвідників; загін водолазів підводного
мінування; загін водолазів радіо та радіотехнічної розвідки; роту
спеціального радіозв’язку та роту зв’язку. Штатну чисельність бригади
було збільшено у три рази: зі 128 до 412 осіб. Особовий склад
17-ї обр СпП почав нести бойову службу на кораблях 5-ї оперативної
ескадри в Середземному морі з метою вивчення театру воєнних дій, а в
разі початку збройної агресії проти СРСР – бути готовими негайно
приступити до виконання розвідувально-диверсійних завдань проти
морських і берегових об’єктів противника, передусім ядерного нападу.
Важливим завданням також були приховане проведення радянських
підводних човнів через Чорноморські протоки до Середземного моря і у
зворотному напрямку, участь у заходах протипідводно-диверсійного
забезпечення, а також розвідка з морського напряму ворожих
протидесантних загороджень і протидесантної оборони.
Водолази-розвідники 17-ї обр СпП Чорноморського флоту
першими почали виконувати спеціальні бойові завдання під час війни у 9
В’єтнамі, на Близькому Сході (1973 р.) та в Нікарагуа (1984 р.). Вони
вели розвідку противника, знищували підводні, надводні і берегові
об’єкти противника, розміновували суднохідні фарватери тощо. У
мирний час на них вперше були покладені непритаманні їх
призначенню завдання: участь в антитерористичних заходах на Кубі під
час ХІ-го Всесвітнього фестивалю молоді і студентів (1978 р.),
виконання підводних робіт на теплоході “Адмірал Нахімов”, який
затонув біля Новоросійська (1986 р.) тощо. Загалом, 17-а обр СпП була
єдиною в СРСР військовою частиною з таким широким колом завдань
та відповідною організаційно-штатною структурою. Вона стала
невід’ємною унікальною складовою у системі розвідки радянського
флоту.
У 1973 р. було остаточно визначено місце частини спеціального
призначення розвідки Чорноморського флоту в системі операцій ВМФ
СРСР, зокрема, в перших операціях флоту. Водолази-розвідники
повинні були вести розвідку і знищувати (виводити з ладу) ворожі
морські об’єкти в пунктах постійного та маневреного базування ще до
виходу їх у райони бойового призначення, а також важливі об’єкти
берегової інфраструктури.
Особливістю у підготовці особового складу водолазів-розвідників
до виконання завдань за призначенням було те, що вона мала за мету
приховане виведення їх у тил противника основними шляхами –
повітряним та морським, передусім підводним, і спрямовувалася на дії
як у звичайних кліматичних умовах, так і в умовах Заполярного кола.
Відповідно до цього, а також у залежності від умов виконання
завдань, розроблялися та вдосконалювалися спеціальне озброєння,
водолазне спорядження та підводні засоби руху. Водолазами-
розвідниками Чорноморського флоту безпосередньо були випробувані:
підводні засоби руху типу “Протей”, “Сирена” та “Тритон”; 10
індивідуальні дихальні апарати типу ІДА; навігаційні та гідроакустичні
засоби для підводного плавання типу НПВ та МГВ; спеціальна зброя –
спеціальний підводний пістолет (СПП-1) та автомат підводний
спеціальний (АПС); парашут водолаза (ПВ-3) та багато іншого
озброєння і спорядження. У період 1953–1992 рр. вони еволюціонували
від загальноармійської зброї та примітивного індивідуального
рятувального водолазного спорядження до спеціальної зброї, засобів
розвідки та підводного зв’язку, підводних засобів руху, досконалого
водолазного спорядження та повітрянодесантної техніки. Окремі їх
зразки і сьогодні знаходяться на озброєнні частин спеціального
призначення ВМС ЗС України.
Наприкінці 1960-х – початку 1980-х рр. відмічається зростання
кількості і масштабу навчань, а також їх ускладнення: від тактичних, що
проводилися під керівництвом командування бригади, до флотських
навчань Чорноморського та Північного флотів, оперативного та
стратегічного рівнів із залученням підрозділів спеціального
призначення інших видів збройних сил СРСР, внутрішніх військ МВС і
КДБ. У період 1968–1989 рр. водолази-розвідники брали участь у 114-ти
навчаннях тактичного, оперативного та стратегічного рівнів, які
проводилися на теренах Закавказького, Одеського та Київського
військових округів.
Проте, 1 грудня 1990 р. 17-а обр СпП була переформована у
1464-й РП СпП (командир капітан 1 рангу А. Карпенко). Його штатну
структуру приведено у відповідність до штату розвідувального пункту.
Цей період характеризувався політичною нестабільністю та
економічною кризою в державі, відсутністю перспектив у особового
складу частини у подальшій службі. Розпочалося вивезення військової
техніки та призначення водолазів-розвідників на вакантні посади в інші
розвідувальні пункти Північного та Тихоокеанського флотів. Ці умови значно погіршили морально-психологічний стан військовослужбовців
та членів їх родин і, відповідно, знизили інтенсивності бойової
підготовки. У період 1990–1992 рр. водолази-розвідники брали участь
лише у 4 навчаннях тактичного рівня.
Заради збереження військової частини було вирішено звернутися
до вищого керівництва України з проханням включити її до складу
Збройних Сил України. 9 квітня 1992 р., завдяки чіткій і рішучій позиції
командира і за підтримки усього її особового складу, з якого 85%
офіцерів були росіяни, 1464-й РП СпП один з перших на
Чорноморському флоті склав присягу на вірність народові України з
дотриманням усіх законів і чинних військових статутів. Таким чином
Україна отримала під свою юрисдикцію унікальну військову частину
колишнього радянського військово-морського флоту зі штатною
зброєю, військовою технікою, спеціальним спорядженням, комплектом
керівних документів, а також з навченим особовим складом.
У праці показано, що досвід набутий у 1953–1992 рр. став певним
фундаментом, на якому почали розвиватися частини спеціального
призначення ВМС ЗС України, а також сформульовано рекомендації
щодо впровадження результатів дослідження у теорію і практику
підготовки та розвитку українського військового флоту на сучасному
етапі.
Ключові слова: Військово-Морський Флот СРСР, частини
спеціального призначення розвідки Чорноморського флоту, 6-й
морський розвідувальний пункт, 17-а окрема бригада спеціального
призначення розвідки, 1464-й розвідувальний пункт спеціального
призначення, водолази-розвідники, бойові плавці.
Доступні формати:
PDFчитайте також:
В бібліотеці зібрані всі книги українською мовою в електронному (txt, rtf, doc, pdf, fb2, epub, mobi, djvu) та паперовому форматі. Книжку можна безкоштовно скачати клікнувши на необхідний Вам формат для iPad, iPhone, Android, Kindle, Kobo та інших читалок або купити паперовий варіант тексту з доставкою по Україні. Сайт бібліотеки оптимізований для роботи на телефонах, смартфонах(айфон, анроїд) і планшетах. Потрібну книгу Ви можете легко знайти за допомогою пошуку.