Знайди книгу!

Опис:
Артимишин П. І. Суспільно-політичні процеси в Російській
Федерації та російсько-українські відносини в українській громадській
думці (2000–2012). – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук
(доктора філософії) за спеціальністю 07.00.01 – історія України. – Інститут
українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, Інститут народознавства
НАН України. Львів, 2018.
Проаналізовано українську громадську думку щодо бачення нею
розвитку суспільно-політичних процесів у Російській Федерації та
російсько-українських відносин у 2000–2012 рр. Зазначено, що головна ідея
роботи полягала у відтворенні сюжетів, які стосуються сприйняття
суспільно-політичних процесів у РФ та російсько-українських відносин
початку XXI ст., в сучасній українській громадській думці, використовуючи
для цього широке коло джерел – офіційні документи, збірники документів,
стенограми засідань українського парламенту, мемуаристику, щоденники,
пресу, карикатури та анекдоти, шкільні підручники, спеціальну наукову
літературу, доробки експертних та соціологічних центрів, матеріали
Інтернет-ресурсів.
Удосконалено аналіз стану дослідження, джерельної бази та
методологічної основи, які стосуються вивчення відображення суспільно-
політичних процесів у РФ в українській громадській думці. Узагальнено
основні підходи до визначення понять “суспільно-політичні процеси” та
“громадська думка”. Зазначено, що під суспільно-політичними процесами
розуміють феномен, що включає у себе суспільні відносини, які формують
суспільне поле, у якому постійно динамічно відбуваються послідовні зміни
станів суспільства або його окремих систем, та політичні процеси, які
включають всебічний та суперечливий розвиток політичних явищ. Вказано,
що громадською думкою позначають форму масової свідомості, що
складається із явних та прихованих ставлень різних груп людей до подій, 3

процесів та явищ громадського життя, які безпосередньо чи опосередковано
зачіпають їхні потреби та інтереси. Виділено в українській громадській
думці політичний, медійний, експертний, мистецький (карикатурний)
сектори та рівень пересічних уявлень українських громадян.
Досліджено ставлення українського соціуму до появи на російському
владному Олімпі початку 2000-х рр. В. Путіна, зіставлено підходи у
прогнозах українських журналістів, експертів та інтелектуалів щодо
майбутнього політичної системи під його керівництвом та простежено
основні візії української громадськості щодо заходів із централізації владної
ієрархії у РФ, зокрема адміністративної реформи, боротьби із опальними
олігархами, призначення на вищі державні посади особисто відданих
Володимиру Володимировичу осіб. Стверджується, що новину про
дострокову відставку Б. Єльцина та призначення в. о. Президента РФ
В. Путіна в Україні зустріли із несподіванкою, та водночас зі сподіванням
політичного середовища на продовження новим главою РФ дружньої щодо
України політики попередника та прогнозами медійників та експертів щодо
прагматизації відносин між двома країнами. Зауважено, що попри скептичні
погляди частини українських журналістів та експертів щодо спроможності
В. Путіна стати незалежним від “Сім’ї” Б. Єльцина президентом, у процесі
реалізації політики із централізації системи влади у РФ, поступово
збільшувалась кількість прихильників тези про формування у Росії
президентської диктатури, опертої на консенсус із опозицією у стінах
парламенту і на середній клас та промислових корпорацій-гігантів.
Комплексно розглянуто оцінки, надані українською громадською
думкою персоні третього російського президента Д. Медведєва,
передумовам його обрання на найвищий державний пост у Росії, внутрішній
політиці, рішенню відмовитись від балотування на президентських виборах
на користь В. Путіна, діяльності у цей час російської опозиції. Відзначено,
що з перемогою на президентських виборах 2008 р. Д. Медведєва, українські
ліберальні середовища висловлювали сподівання на можливий початок 4

демократичних процесів у РФ, націоналістичні осередки в Україні ставились
до такої перспективи скептично, вважаючи Д. Медведєва маріонеткою в
руках В. Путіна, а крайні проросійські середовища звинувачували його у
спробах ведення політики “вестернізації” Росії. Зауважено, що новину про
відмову Д. Медведєва балотуватись вдруге на посаду президента заради
підтримки кандидатури В. Путіна прозахідні кола в Україні зустріли із
розчаруванням та втратою остаточних сподівань на справжню модернізацію
РФ у найближчому майбутньому, а проросійські – із радістю через
повернення до державного керма В. Путіна, якого вважали ледь не
“рятівником Росії”. Відзначено, що думки щодо протестних рухів, які
охопили РФ взимку на рубежі 2011–2012 рр., в Україні коливались від
підтримки правим та правоцентричним крилом опозиціонерів та
висловлення надій, що незабаром у Росії переможуть антипутінські сили, до
звинувачень проросійськими націонал-консервативними силами на адресу
протестувальників у здачі ними російських національних інтересів на
користь Заходу.
Визначено основні підходи в баченні українською громадською думкою
Другої чеченської військової кампанії та подальшого становлення у Чечні
промосковської адміністрації. Вказано, що якщо націоналістичні та
правоцентричні напрямки української громадської думки трактували Другу
чеченську війну як прояв російських імперських тенденцій та підтримували
незалежність Ічкерії, ліві осередки, зокрема комуністи, оцінювали події у
Чечні як боротьбу російської та чеченської олігархічних еліт на тлі кризи
єльцинської системи, успадкованої В. Путіним, то представники наближених
до тодішнього українського президента Л. Кучми кіл зайняли позицію
балансування між обома сторонами. Відзначено, що оцінки процесу
оволодіння РФ чеченськими теренами та формування на них російської
адміністрації в українській громадській думці пройшли еволюцію від
скептичного погляду на можливість РФ взагалі відновити у цьому регіоні
повноцінний мир до переконань у формуванні в Чечні під керівництвом 5

Р. Кадирова власного режиму, “держави в державі”, лояльної до Москви
лише завдяки постійним грошовим дотаціям останньої.
Зауважено, що у контексті невизначеності перспектив Чечні у
російському політичному просторі українська громадськість розглядала
численні терористичні акти, які охопили РФ упродовж 2000-х рр., зокрема
захоплення заручників у приміщенні Театрального центру на Дубровці, що у
Москві 2002 р. та бесланській школі 2004 р., які трактувались не лише крізь
призму поширення тероризму як явища, але й як наслідок спротиву чеченців
проти російської інвазії на їхню територію та неефективної політики Кремля
на Північному Кавказі.
Досліджено реакцію українських громадян на початок та перебіг
конфліктних між Україною та РФ ситуацій – протистояння за острів Коса
Тузла 2003 р. та “паливних” війн початку 2006 та 2009 рр. Вказано, що ці
події породили в українській суспільній думці погляди від занепокоєння
односторонніми діями РФ, що спровокували протистояння, твердження про
перетворення Росії на непередбачуваного партнера та обурення нерішучими
та піддатливими діями української сторони, які би могла використати РФ під
час переговорного процесу, до сподівань на якнайшвидше вирішення
суперечок. Закцентовано, що попри ці конфлікти на рівні суспільних
поглядів українців імідж Росії та її влади залишався на високому рівні, а
російське керівництво отримувало від українських громадян удвічі вищі
оцінки, аніж українська влада.
Виділено підходи до бачення в Україні участі російського чинника
напередодні та під час подій Помаранчевої революції осені 2004 р.
Відзначено, що протестувальниками РФ здебільшого сприймалась як
опонент та сторона, яка підтримувала на президентських виборах В.
Януковича та була готовою всіляко впливати на виборчий процес, заради
його перемоги: починаючи від непрямої агітації за нього зі сторони
російського керівництва і аж до прямого силового вторгнення до України. Зі
свого боку, для проросійських противників подій на Майдані, Росія 6

здавалась ледь не єдиною для них захисницею від, як їм здавалось, “згубних”
впливів Заходу, який нібито і профінансував Майдан, намагаючись у такий
спосіб перетворити Україну на свою сферу впливу.
Визначено основні українські візії укладення Харківських угод 2010 р.
Стверджується, що якщо наближені до тодішнього президента В. Януковича
кола сприймали їх як початок ери інтенсивних українсько-російських
відносин, то у відповідних опозиційних середовищах – як зраду українських
національних інтересів, створення у Чорноморському регіоні
дестабілізаційного ядра у вигляді ЧФ РФ та початку інтеграції України до
російського геополітичного простору.
Практичне значення дисертації полягає у тому, що використані у ній
джерельні та історіографічні матеріали, як і безпосередньо результати
роботи, можуть використовуватись у діяльності відповідних інституцій
державної влади, експертних центрів, науково-дослідних установ, а також
для написання узагальнюючих праць і підручників з історії України, Росії,
російсько-українських відносин на сучасному етапі та при розробці
навчальних програм та спецкурсів у вищих навчальних закладах.
Ключові слова: суспільно-політичні процеси, громадська думка,
Російська Федерація, Україна, політикум, мас-медіа, експертне середовище.