Знайди книгу!

Опис:
Гарькавченко К. Г. Територіально-політичний поділ світу в 90-х рр. ХХ –
початку ХХІ століття: боротьба за Арктику. – Кваліфікаційна наукова праця на
правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук
(доктора філософії) за спеціальністю 07.00.02 «Всесвітня історія». – Луганський
національний університет імені Тараса Шевченка, Старобільськ, 2017.
У дисертації комплексно досліджено міжнародні відносини в Арктиці в
90-х рр. ХХ – початку ХХІ ст. Розглянуто політику провідних північних
держав: США, Канади, Росії, Норвегії, Данії, КНР. Доказано, що активізація
суперництва між ними початку ХХІ ст. була пов’язана з тим, що в умовах
глобального потепління з’явилися можливості для економічного використання
регіону, де знаходяться значні запаси вуглицевих корисних копалин (нафти та
газу) та через який проходять важливі морські шляхи. Виявлено, що ключовим
протистоянням у полярній зоні є американсько-російське. Обидві сторони
намагаються реалізувати власний сценарій розвитку міжнародних процесів.
Якщо Вашингтон прагне зберігти в Арктиці міжнародну систему, створену
після закінчення «холодної війни», то Москва виступає за розподіл Арктики на
«зони впливу».
Значна увага приділена дослідженню еволюції політики Арктичної ради,
проаналізована її спроможність реагувати на нові виклики та ризики, що
з’явилися у регіоні з початку ХХІ ст.
Доведено, що боротьба за володіння природними ресурсами Арктики
початку ХХІ ст. тільки починається, оскільки регіон має важливе військово-
стратегічне значення. Зазначений регіон виступає зручною позицією старту
балістичних ракет, систем протиракетної оборони (ПРО) та інших елементів
систем стратегічного стримування. 3

Військово-морські сили, завдяки глобальному потеплінню та
поступовому скороченню площі льодів, отримують можливість діяти в Арктиці
більш активно.
Для транснаціональних корпорацій важливо, що через Арктику проходять
найкоротші морські і повітряні маршрути між Північною Америкою й
Євразією. По мірі танення льодового покрову, морський шлях через арктичні
широти дозволить скоротити на 40 % протяжність маршрутів між Європою та
Далеким Сходом.
Виявлено, що гарантами існуючого регіонального порядку в Арктиці
намагаються виступати США та Канада. Розглянувши політику зазначених
держав, можна зробити наступні висновки. Незважаючи на те, що після
закінчення «холодної війни» Вашингтон і Оттава змогли виробити спільну
позицію в ключових питаннях щодо розвитку міжнародних процесів в
арктичному регіоні, тим не менш між державами зберігаються й протиріччя, які
заважають їм виступити єдиним фронтом у формуванні регіонального порядку.
Якщо в проблемах, пов’язаних із охороною навколишнього середовища в
Арктиці, соціального захисту корінного населення, дотримання режиму
вільного проходу суден через арктичні морські шляхи та розвитком пошуково-
рятувальної інфраструктури в американсько-канадських відносинах існує
відносне взаєморозуміння, то розподіл континентального шельфу та деякі
суперечки вносять дисбаланс у відносини двох держав.
Показано, що американську арктичу політику 90-х рр. ХХ – початку
ХХІ ст. можна розділити на два великих етапи. Перший з них охоплює
невеликий період початку 90-х рр., ХХ ст., коли після закінчення «холодної
війни» США ще деякий час намагалися зберігати суверенітет в процесі
прийняття ключових рішень та вважали погрозою для національних інтересів
будь-які спроби інших полярних країн створити наднаціональні структури, які
мали вирішувати весь комплекс арктичних проблем, перш за все, в екологічній
сфері. 4

Розглянуто нові тенденції арктичної стратегії США, які почали
проявлятися після призначенняБ. Клінтонапрезидентом Сполучених Штатів.
Білий дім активно включився в процес створення нового міжнародного
порядку, ключовими засадами якого стали: свобода комерційної діяльності,
вільне пересування Північним Льодовитим океаном, захист навколишнього
середовища, колективне вирішення територіальних суперечок через глобальні
інституції, соціальна підтримка корінного населення. З початку ХХІ ст. США
перетворилися з критика на адепта визначених ідей, виступаючи проти спроб
інших держав вийти за межі, встановленого в Арктиці міжнародного порядку.
Виділено причини, які спонукали Вашингтон обрати нову арктичну
стратегію. По-перше, певний час адміністрації США не приділяли належної
уваги проблемам регіону, в якості ключової розглядали охорону
навколишнього середовища. Отже, Білий дім виявився неготовий вступити у
суперництво з іншими державами за ресурси Північного Льодовитого океану, у
період її загострення в першому десятиріччі ХХІ ст. За рівнем розвитку
інфраструктури, чисельністю криголамного флоту та іншими параметрами,
США явно поступалися Канаді та Росії. До того ж, Конгрес досі не ратифікував
«Конвенцію ООН з міжнародного права», що також істотно обмежує
можливості проведення активної арктичної політики. У цих умовах, Вашингтон
вимушений був вдатися до тактики, яка неодноразово впроваджувалася в інших
регіонах, якщо не вдавалося одноосібне домінування. Сутність даного підходу
полягала у гарантуванні певних привілеїв незалежно від наявності їх військових
та військово-морських сил. Основою зазначеної регіональної системи виступає
американське економічне домінування, засноване на вільному пересуванні
товарів та капіталів та свободі морів. Аналіз офіційних документів
продемонстрував, шо подібна тактика в досліджуваний період була реалізована
в Арктиці.
Основою впровадження американського бачення розвитку регіональних
процесів виступає Арктична рада. У2015 р. США очолили зазначену 5

інституцію. Разом з тим, отримали додаткові важелі впливу задля поширення
національних інтересів.
Доведено, що не всі полярні держави розділяють американські підходи.
Головним суперником США виступає Росія, яка має власний погляд на
арктичні проблеми, заснований на концепції «реальної політики». Постійні
намагання Москви продемонструвати власну військову міць, викликають
занепокоєння Вашингтону. Натомість американські стратеги вважають
маловірогідним початок військового протистояння в Арктиці.Разом з тим,
Білий дім реалізує політику спрямовану на розвиток інфраструктури,
будівництво глибинних портів та криголамів, модернізацію систем
спостереження та елементів протиракетної оброни. Також, з метою збільшення
ефективності роботи, проводиться реструктуризація старої системи
командування військовими та військово-морськими силами в Арктиці. Помітна
активність американського керівництва і на міжнародній арені в цілому.
Зокрема, в останні роки Вашингтон підписав важливі угоди про військове
співробітництво з Канадою.
У майбутньому визначені кроки виступатимуть гарантією стабільності
створеного в Арктиці міжнародного порядку та попереджатимуть спроби його
порушення, насамперед зі сторони РФ.
Доведено, що Канада з 90-х рр. ХХ ст. визначила курс, спрямований на
лідерство в арктичному регіоні. Разом з тим, ініціювала створення базових
принципів нового регіонального порядок після закінчення «холодної війни».
Ключовим визначено принцип колективної відповідальності у вирішені
проблеми, пов’язаних з охорона навколишнього середовища, науковими
дослідженнями кліматичних змін, підвищенням стандартів життя корінного
населення та ін. Разом з тим, Оттава виступила ініціатором створення у 1996 р.
Арктичної ради та спромоглася долучити до участі в структурі всіх арктичних
держав.
Разом з тим, реалізуючи вищезгадану стратегію, Канада не готова
відмовитися від принципів «реальної політики» в арктичному регіоні, оскільки 6

в умовах загострення боротьби за арктичні ресурси, це означає можливе
відставання від інших держав, перш за все, РФ та США. Отже, керівництво
країни активно нарощує арктичний військовий контингент, сприяє розвиткові
морської інфраструктури та проводить масштабну модернізацію криголамного
флоту. Все це пояснюється необхідністю захисту національного суверенітету в
Арктиці та задля збереження під контролем Північно-західного морського
проходу. Важливою складовою цього курсу вважається також масштабний
видобуток нафти та газу, що обумовлює активну участь Оттави в гонитві за
розподіленням континентального шельфу. На початку ХХІ ст. Канада вважає
продовженням своєї сухопутної території значні полярні території та проводить
регулярні наукові експедиції з метою збору доказів для Комісії ООН з
континентального шельфу. Відзначимо, що претензії Канади щодо зазначеного
питання протирічать російським інтересам та змушують Оттаву протидіяти
Москві у союзі з Вашингтоном, незважаючи на наявність певних
територіальних спорів. Визначена ситуація надає США можливість для
використання значної військової та інфраструктурної потужностей Канади
задля стримання РФ.
Виявлено, що з початку ХХІ ст. в Арктиці Росія демонструє традиційні
для неї підходи до вирішення регіональних справ. Російська арктична стратегія
базується на принципах «реальної політики», згідно з якими вплив держави в
певному регіоні формується за допомогою військової присутності та
розподіленні на чіткі «зони впливу». Присутність конкурентів у власній зоні
впливу, не беручи до уваги комерційну активність, або діяльність, пов’язану з
захистом навколишнього середовища сприймається як загроза національним
інтересам. Отже, у цьому й полягає головна причина протиріч із США та
іншими учасниками міжнародних арктичних процесів, які традиційно
виступають ініціаторами створення системи колективної відповідальності
комплексу політичних, економічних, соціальних та екологічних процесів, що
відбуваються в регіоні. У Москві з насторогою сприймають будь-які спроби
окреслити її арктичну силу будь-якими межами та принципами, вважаючи, що 7

прийняття їх створить загрозу національному суверенітетові та вигідно
державам, які російське керівництво вважає конкурентами. Виходячи з
вищезгаданого, Кремль проводить досить специфічний курс та вважає
міжнародні структури типу Арктичної ради допоміжним майданчиком
взаємодії між полярними державами, співпрацює в межах категорії
другорядних питань як охорона навколишнього середовища. Вирішенням іншої
категорії проблем Росія займається самостійно, не допускаючи втручання
міжнародного співтовариства. Ключовою з них виступає всебічний захист від
«посягань» на територію арктичного регіону, яку Москва вважає зоною своїх
стратегічних інтересів та включає у склад арктичні сухопутні території,
територіальні води в Північному Льодовитому океані, а також зону
континентального шельфу, на які має претензії. Саме спроби Росії добитися
визнання міжнародним співтовариством претензій на величезну океанічну
територією, дно якої вважає геологічним продовженням своєї сухопутної
території викликають занепокоєння з боку світової спільноти. Мова йде не
лише про позови до Комісії ООН з питань континентального шельфу
зацікавлених держав-учасниць спору, а, перш за все застосування
неприйнятних методів політики РФ у зазначеному регіоні. Насамперед у 2007 р.
був встановлений прапор РФ на дні Північного Льодовитого океану в районі
Північного полюсу. Зазначена подія викликала широкий резонанс та
спричинила незадоволення інших арктичних країн. У свою чергу, Кремль
розцінив критику, як посягання на державні інтереси, захист яких було
вирішено підкріпити розміщенням додаткових військових та військово-
морських сил у регіоні. Однак висловлені застереження
представниківросійського керівництва щодо посилення присутності в
арктичному регіоні було лише на словах. Це призвело до зменшення напруги у
відносинах між сторонами. Слід зазначити, що в Арктиці існує низка проблем,
ключовою виступає різниця поглядів ключових акторів щодо арктичної
проблеми. У перспективі, не можна відкидати,це може призвести до чергового
протистояння та політики мілітаризації регіону. 8

Доведено, що загострення протиріч між головними акторами арктичної
політики – США, Канади та РФ,початку ХХІ ст. суттєвим чином вплинуло на
регіональну політику Данія та Норвегія. Для забезпечення власних інтересів в
Арктиці, держави змушені лавіювати між значущими гравцями. При цьому
арктична стратегія двох країн різниться. Так, Данія намагається проводити
виважений курс та розвивати відносини з усіма учасниками міжнародних
процесів, в тому числі з такою новою силою, як Китай. У свою чергу, Норвегія
як член НАТО, у більшості арктичних питань підтримує впливових
заокеанських партнерів – США та Канаду. Це обумовлює наростання
норвезько-російських протиріч.
Доведено, що у досліджуваний період новою характерною ознакою
міжнародних відносин в арктичному регіоні стала поява нових впливових
гравців, таких як Китай. Оскільки динамічно зростаюча китайська економіка
гостро потребує нових джерел вуглецевих ресурсів. Природно, що арктичні
території, які багаті на нафту та газ привертають увагу Пекіну. Також, слід
відзначити, залежність китайського господарства від глобальних ринків, що
робить актуальним проблему вільного та безперешкодного проходу
арктичними морськими шляхами. Користуючись тим, що регіональний порядок
в Арктиці тільки складається, КНР прагне стати активним учасником цього
процесу, не будучи арктичною державою. Основою китайської арктичної
стратегії стала ідея про те, що даний регіон не є власністю конкретної групи
країн, які мають полярні кордони. Арктика – це перш за все, надбання всього
людства і кожна держава має право на використання його багатств. Для
реалізації свого курсу, Пекін застосовує комплекс різноманітних заходів, серед
яких найбільш значущими є посилення військової присутності, активізація
арктичних наукових досліджень, посилення економічного співробітництва з
арктичними державами, які зацікавлені в значних фінансових інвестиціях в
економіку. Крім того, китайське керівництво прагнуло закріпити свій
міжнародний статус в Арктиці, наполегливо добиваючись рангу постійного
спостерігача в Арктичній раді. Зазначена стратегія приносить певні результати. 9

У 2013 р. Пекін, за підтримки Данії та Ісландії, отримав бажаний для себе
статус постійного спостерігача в Арктичній раді.
Разом з тим, наполегливі зусилля КНР закріпитися в арктичному регіоні
викликають занепокоєння впливовихгравців, як РФ та Канада. Для визначених
держав принциповими виступають питання суверенітету, контролю над
морськими шляхами та континентальним шельфом з насторогою ставляться до
ініціатив Пекіну та бажання реформувати існуючі міжнародні та нормативно-
правові механізми вирішення проблем в Арктиці. У свою чергу, США, які не
ратифікували «Конвенцію ООН з морського права» зайняли вичікувальну
позицію, оскільки китайські претензії на даний момент не загрожують
американським інтересам.
Доведено, що процес становлення регіонального порядку в Арктиці
триває.
Ключові слова: Арктика, полярна зона, глобальне потепління, США,
Канада, Росія, Норвегія, Данія, Китай, Арктична рада.