Знайди книгу!

Опис:
Прийдун С. В. Трансформація зовнішньої політики України: європейсько-
атлантичний аспект (1991–2015). – Кваліфікаційна наукова праця на правах
рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за
спеціальністю 07.00.02 “Всесвітня історія”. – Тернопільський національний
педагогічний університет імені Володимира Гнатюка, Тернопіль, 2019.
У дисертаційному дослідженні, присвяченому комплексному вивченню
європейсько-атлантичного аспекту трансформації зовнішньої політики України,
визначено теоретичні, методологічні та концептуальні особливості історичного
процесу зовнішньополітичного курсу трансформації України до вимог сучасної
системи міжнародних координат, розглянуто історіографію та охарактеризовано
джерельну базу праці.
Висвітлено історико-геополітичні передумови та основні етапи становлення
зовнішньої політики України. Здійснено аналіз пріоритетів зовнішньополітичної
діяльності України, дипломатичного потенціалу держави та місця в новітніх
геополітичних реаліях. Автор акцентує увагу на визначальному впливі
міжнародних чинників на процес українського державотворення. Національне
питання ніколи не обмежувалось лише українцями, а здебільшого носило
глобальний характер, оскільки відзначалось геополітичною важливістю.
Підтвердженням цьому є ХХ ст., коли поява самостійної України стала можлива
внаслідок завершення радикальних перетворень, які означали трансформацію
системи міжнародних відносин та зміну геополітичних параметрів.
Запропоновано диференційовану авторську періодизацію еволюції зовнішньої
політики незалежної України, в основі якої геополітичні пріоритети України в
міжнародній політиці та основні здобутки і прорахунки в реалізації
зовнішньополітичного курсу. Виявлено головні тенденції та проблеми
становлення правового та інституційного забезпечення реалізації стратегічного
зовнішньополітичного курсу держави. 3

У пропонованому дослідженні проаналізовано основні проблеми та
особливості становлення України як суб’єкта міжнародних відносин. Окреслено
внутрішньо- і зовнішньополітичні чинники суб’єктивізації України в
міжнародних відносин і доведено, що визначаючий вплив на процес становлення
міжнародної правосуб’єктності України зумовлений специфікою транзиту УРСР в
незалежну державу, зокрема, наслідками серії неформальних компромісів між
націонал-демократами та партійною номенклатурою. Показано ментальну
неготовність українського населення до докорінного розриву з минулим, що
призвело до консервації радянських методів та принципів державного управління,
а, отже, і неготовності до реалізації активного самостійного
зовнішньополітичного курсу. Виявлено геополітичні перешкоди легітимізації
України на міжнародній арені, неадекватність Заходу до розпаду СРСР та
простежено реалізацію політики на збереження єдиної ядерної держави. Доведено
взаємозалежність між ядерним роззброєнням України та її легітимізацією як
суверенної держави. Автор акцентує увагу на російському чинникові в процесі
суб’єктивізації, потужному інформаційному, економічному та політичному тиску
на Київ з метою інтеграції України у геополітичні проекти, спрямовані на
збереження монопольного лідерства Москви на пострадянському просторі і
дискредитацію ідеї української державності. Відзначено роль Києва в
унеможливленні трансформації СНД в наддержавну структуру.
Україна, успадкувавши третій ядерний потенціал, намагалась конвертувати
відмову від нього в максимальні політичні, безпекові та фінансові переваги. Тоді
як США і РФ, виступаючи ситуативними союзниками, намагались мінімізувати
претензії України на отримання безпекових гарантій та матеріальних
компенсацій, Росія сприймала незалежність України як тимчасове явище,
намагалась унеможливити дистанціювання Києва від інтеграційних планів
Москви, спрямованих на реінтеграцію СРСР. Для США пріоритетом було
врегулювання ядерних питань та недопущення появи нових ядерних держав, тому
Вашингтон намагався підштовхнути Москву та Київ до взаємних поступок у
сфері ядерного роззброєння і розподілу Чорноморського флоту СРСР. Зважаючи 4

на загрозу втрати суверенітету України над Кримом, яка зумовлювалась активною
підтримкою Москвою сепаратистських настроїв на півострові, українське
керівництво погодилось передати Росії свою частку флоту колишнього СРСР, що
дозволило перейти до вирішення питань матеріальної компенсації за ядерні
заряди.
Становлення постбіполярної системи міжнародних відносин вимагало від
держав, які прагнули стати її суб’єктами, активних дій з метою адаптації до нової
геополітичної реальності. Інструментарієм вирішення цих завдань стали
формування і реалізація європейсько-атлантичного вектора зовнішньої політики
України, який передбачав налагодження та активізацію співпраці з лідерами нової
системи міжнародних відносин ЄС і США, а, отже, і НАТО як ключового
механізму зовнішньої політики останніх в Європі. Складність геополітичного
становища і тривалий період відсутності власної держави значно ускладнювали
остаточну переорієнтацію на Захід, яка зумовлювалась необхідністю політичних і
безпекових гарантій незалежності, доступу до можливостей економічної
модернізації, тоді як російський вектор залишався імперативом розв’язання
першочергових економічних, енергетичних та гуманітарних питань. Саме
розвиток європейсько-атлантичного вектора зовнішньої політики став запорукою
гарантування реалізації стратегії міжнародної суб’єктності України.
Автор обґрунтовує вплив зміни новітньої системи міжнародних відносин на
зовнішньополітичний курс України. Трансформація світового порядку до
поліцентричної моделі, характерними ознаками якої стала криза геополітичного
лідерства США, розширення ЄС і НАТО шляхом інтеграції посткомуністичних
держав Центральної та Східної Європи та активізація РФ на міжнародній арені,
перетворювала нашу державу на буферну зону, що означало серйозне обмеження
її суб’єктності в міжнародних відносинах. За таких обставин активізація курсу на
європейсько-атлантичну інтеграцію ставала ефективним способом уникнення
“фінляндизації” української зовнішньої політики та збереження суб’єктності в
міжнародних відносинах. 5

У цьому контексті виявлено і проаналізовано особливості відносин України з
ЄС і НАТО, виокремлено проблеми і перешкоди активізації співпраці та надання
нашій державі перспектив членства. Автор акцентує увагу на тому, що
європейсько-атлантична інтеграція України не обмежується досягненнями певних
критеріїв і показників, оскільки означає серйозну зміну рівноваги в
геополітичному трикутнику США–ЄС–РФ. Саме тому після перемоги
Помаранчевої революції Захід не запропонував Україні перспективи членства в
ЄС та не надав Плану дій щодо членства в НАТО.
Зауважимо, що відсутність консенсусу серед української політичної еліти
щодо необхідності визначення магістрального шляху розвитку держави в
поєднанні з внутрішньополітичними протистояннями, домінуванням
корпоративних інтересів над національними значно ускладнили реалізацію курсу
на міжнародну інтеграцію України.
Простежено взаємозв’язок між неготовністю Заходу сприймати
пострадянський простір як сферу дії міжнародного права та дипломатії і
агресивною політикою РФ щодо пострадянських республік з метою
унеможливлення їхнього дистанціювання від геополітичних задумів Москви,
спрямованих на реінтеграцію СРСР. У цьому контексті Східне партнерство стало
спробою ЄС зміцнити свій вплив на європейські держави пострадянського
простору, але відсутність у ньому політичної складової та перспективи членства
для молодих демократій ускладнили їхнє дистанціювання від РФ.
Автор розглядає поразку стратегії європейсько-атлантичної інтеграції
України в період президентства В. Ющенка як поглиблення кризи геополітичного
лідерства США, для яких після приходу до влади Б. Обами пріоритетним стало
вирішення проблем Афганістану, Іраку та Ірану. У цьому контексті Вашингтон
потребував підтримки Москви, тому політика “перезавантаження” відносин з РФ
означала послаблення підтримки європейсько-атлантичних прагнень України і
Грузії.
Президенство В. Януковича ознаменувалось згортанням європейсько-
атлантичного напрямку зовнішньої політики, особливо в контексті співпраці з
НАТО. За своїм змістом багатовекторність часів В. Януковича мала
проросійський характер, продовження переговорів щодо укладання Угоди про
асоціацію залишались важливим легітимізуючим чинником напередодні
парламентської кампанії 2012 р. Однак відмова від підписання Угоди про
асоціацію продемонструвала залежність української влади на чолі з
В. Януковичем від Москви, яка доклала максимум зусиль, щоб унеможливити
подальшу асоціацію України з ЄС. Відмова В. Януковича від історично
зумовленого руху України на Захід призвела до втрати легітимності української
влади та до початку Революції Гідності, яка поглибила трансформацію
міжнародної політики до європейсько-атлантичного інтеграційного процесу.
Доведено, що в умовах російської збройної агресії європейсько-атлантичний
вектор зовнішньої політики України став вагомим інструментом збереження та
зміцнення суб’єктності нашої держави в міжнародних відносинах. Активізація
відносин з ЄС в контексті імплементації Угоди про Асоціацію та створення
поглибленої та всеохоплюючої зони вільної торгівлі започаткували якісно новий
етап у відносинах Україна-ЄС. В умовах протистояння російській агресії
активізація співпраці з НАТО набуває особливої актуальності передусім у сфері
реформування України та наближення її до стандартів Альянсу. Порушення
територіальної цілісності й суверенітету України значно ускладнило перспективу
членства держави в ЄС і НАТО, однак остаточно зруйнувало міф про дружбу
народів та значно послабило пострадянську ідентичність українських громадян.
Зазначимо, що війна на сході України виходить далеко за межі двостороннього
міждержавного конфлікту і носить характер континентального (ЄС–РФ) та
глобального (Захід–РФ) протистояння. Оскільки окупація Криму та частини
Донбасу стала серйозним прецедентом у міжнародних відносинах та порушила
баланс сил у регіоні, відновити status quo можливо лише шляхом реформування
базових міжнародних безпекових інституцій, зокрема РБ ООН.
Ключові слова: Україна, зовнішня політика, система міжнародних відносин,
ЄС, НАТО, європейсько-атлантичний вектор, США, РФ, інтеграція.