Верхньопалеолітичні мисливці степів Північного Надчорномор’я
Олександра Кротова / історичнадисертація
Опис:
Кротова О.О. Верхньопалеолітичні мисливці степів Північного Надчорномор’я – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.04 – Археологія. – Інститут археології НАН України, Київ, 2019.
Дисертацію присвячено реконструкції соціально-економічної
структури суспільств мисливців степів Північного Надчорномор’я як
багатокомпонентної адаптивної системи. В ній визначено властиві їм
культурно-технологічні традиції та типи культурної адаптації до змін
природного середовища на різних етапах розвитку доби верхнього палеоліту.
У роботі підсумовано історію досліджень верхнього палеоліту степів
Північного Надчорномор’я за останні сто років, в результаті яких було
накопичено виразні колекції археологічних і палеонтологічних матеріалів,
дані абсолютного та відносного датування пам’яток, які складають
повноцінну джерельну базу для створення сучасних культурно-
хронологічних періодизацій та інтерпретацій. Проаналізовано основні точки
зору дослідників стосовно виникнення та розвитку концепції існування
особливої степової зони доби верхнього палеоліту.
Викладено дані про природне середовище, клімат та ландшафти
пізньовалдайської епохи згідно основних геохронологічних схем Східної
Європи. Як межі так і природні умови регіону степів Північного
Надчорномор’я упродовж четвертинного періоду змінювалися в результаті
коливань клімату при зміні льодовикових епох міжльодовиковими та
чергуванні похолодань (стадіалів) і потеплінь (міжстадіалів). У цілому ж, за
доби верхнього палеоліту, геологічний та абсолютний вік якого співпадає з
другою половиною пізнього плейстоцену (остання третина чи навіть
середина 3-ї та повністю 2-а киснево-ізотопні стадії (OIS), приблизно 38—10 3
тис. некаліброваних (н/кал) років тому), в регіоні переважали холодний
континентальний клімат та відкриті перигляціальні ландшафти.
Згідно аналізу складу фауністичних колекцій близько 40 основних
верхньопалеолітичних пам’яток регіону визначено, що базою для здобування
засобів існування (харчових ресурсів) його населенням було полювання на
великих травоїдних — мешканців відкритих просторів, серед яких
домінували бізон і кінь, зустрічалися сайгак і баран. На деяких стоянках
знайдено невелику кількість решток мамонта і шерстистого носорога.
Специфіку складу фауни степової зони визначала й невелика кількість таких
тундрових видів як північний олень і песець, а також лісових чи близьких до
них видів (благородний олень, бурий ведмідь, вовк, заєць), появу яких
палеонтологи пояснюють як сезонними міграціями з інших територій так і
наявністю в регіоні локальних лісових/лісостепових ландшафтів.
Представлено аналіз та інтерпретацію матеріалів Амвросіївського
комплексу, що включає кістковище бізонів та розташовану неподалік
стоянку, які досліджувалися впродовж близько тридцяти останніх років під
керівництвом автора. Унікальна пам’ятка мисливців на бізонів Північного
Надазов’я має важливе значення для реконструкції адаптацій мисливців
регіону часів пізнього плейстоцену.
Палеогеографи М.Ф. Веклич, Ж.М. Матвіїшина і Н.П. Герасименко, які
вивчали стратиграфію комплексу визначили, що його культурні залишки
знаходяться у делювіальному суглинку дофінівського (Паудорф) або
причорноморського (пост-Паудорф) стратиграфічних горизонтів [Веклич,
1982]. Ю.М. Грибченко, О.І. Куренкова й О.К. Борисова [2013] простежили
етапи формування відкладів, які передували утворенню культурного шару
стоянки (балочний ранньоплейстоценовий алювій і давнє
піздньоплейстоценове грунтоутворення) та були пов’язані з ним (верхня
покровна пачка супіщано - суглинистих відкладів). Згідно палінологічних
даних було визначено, що палеолітичні люди мешкали на стоянці в умовах
холодного, континентального та відносно сухого клімату перигляціального 4
степу. Пам’ятка має 16 радіокарбонових дат, отриманих для кістковища (14),
та стоянки (2), більшість яких визначають часовий інтервал у межах 19–18 н /
кал. тисяч років тому (т.р.т.).
У результаті досліджень комплексу у 1980—2000-і рр. було
підтверджено функціональну специфіку та синхронність існування обох
місцезнаходжень: отримано близькі абсолютні дати, зібрано виразні колекції
кісток бізонів зі слідами дії людини, вироби з кременю та кістки близьких
типів, у тому числі, наконечники списів і крем’яні мікроліти-вкладені. Аналіз
стратиграфії, планіграфії та складу знахідок обох місцезнаходжень
дозволили реконструювати методи загінних мисливських операцій, а також
більш впевнено визначити їх функціональну специфіку. Кістковище
інтерпретується як місце неодноразового забою бізонів і розбирання (перш за
все, первинного) туш забитих тварин, а стоянка — як базовий табір поблизу
місця проведення полювань, куди мисливці приносили частини туш бізонів і
де відбувалася їх подальша утилізація. На її території виготовляли крем’яні
та кістяні знаряддя, які використовували у виробничо-побутових процесах.
У роботі представлено вдосконалену авторську культурно-
хронологічну періодизацію верхньопалеолітичних пам’яток степів
Північного Надчорномор’я, яка базується на аналізі даних абсолютного та
відносного (геолого-стратиграфічного, геофізичного та палінологічного)
датувань основних пам’яток, які розподілено на три хронологічні групи: I,
ранню (38/36–28/26 т.р.т.); II, середню (27/26–18/17 т.р.т.); III, пізню (18/17–
10 т.р.т.). Її узгоджено із основними палеогеографічними етапами розвитку
зональних ландшафтів пізнього плейстоцену України.
Представлено авторський варіант періодизації розвитку культурно-
технологічних традицій в регіоні. Надано характеристику основних
верхньопалеолітичних традицій або технокомплексів (ТК) — селетоїдного,
оріньякського та граветського, представлених відповідними пам’ятками,
простежено появу їх носіїв, терміни існування/співіснування та можливий
вклад у становлення і розвиток верхнього палеоліту регіону. 5
Впродовж першого періоду (38/36—28/26 т.р.т.), який дослідники
вважають перехідним від середнього до верхнього палеоліту в регіоні могли
співіснувати носії середньопалеолітичної (Білокузьминівка, верхні
нашарування) та верхньопалеолітичної селетоїдної (верхньопалеолітичні
шари Бирючих балок та шар І стоянки Міра) традицій. Дослідники
припускають, що в Надазов’ї (Бирючі балки) вона з’явилася близько
36/35 т.р.т. та, можливо, мала місцеву ґенезу (О.Є. Матюхін), а в районі
середнього Придніпров’я (Міра, шар І) її носіями могли бути мігранти із
заходу, які з’явилися тут наприкінці (28—26 т.р.т.) раннього верхнього
палеоліту (В.М. Степанчук).
Близько 30—28 т.р.т. у регіоні могли з’явитися перші носії
оріньякського ТК (нижній шар стоянки Ворона 3). Виразною групою
представлена пізня (епіоріньяк) група пам’яток (Сагайдак І, Анетівка І,
Муралівка, Золотівка І, Михайлівська балка), які датуються близько 21—
19/17 т.р.т. Носії граветської традиції (ТК) епізодично з’являлись у степовій
зоні близько 27—22 т.р.т. (стоянки Міра, шар ІІ/I і Ями). Починаючи із
пізньовалдайського максимуму і майже до кінця пізнього льодовиків’я (19—
12 т.р.т.) пізньограветська (епіграветська) традиція (Амвросіївка, Анетівка 2,
Велика Акаржа, Нововолодимирівка 2, Кам’яні балки І-ІІІ, Федорівка,
Говоруха, Дмитрівка, Янісоль та ін.) в регіоні домінувала. Певні локальні
відміни у межах цієї традиції, очевидно, можна пояснити різним
походженням та культурними контактами її носіїв.
У фінальному палеоліті (12—10 т.р.т.) в регіоні існували носії
осокорівської та, можливо, шан-кобинської культур, які могли бути
генетично пов’язані з епіграветськоюї традицією.
У роботі виконано реконструкцію типів культурної адаптації
верхньопалеолітичних суспільств степів Північного Надчорномор’я, які було
визначено на базі аналізу археологічних і палеонтологічних матеріалів,
реконструкцій природної обстановки та використання етнографічних даних і
сучасних методологічних підходів — теорій стратегії оптимального 6
споживання та мобільності мисливців-збирачів [Winterhalder, 1981; Binford,
1980; Kelly, 1983]. Деякі положення цих теорій спроможні пояснити
механізми адаптації людських груп до змін природного оточення.
Специфіку адаптацій визначено згідно мисливських стратегій та
способів організації життя (типів мобільності), поселенських стратегій та
господарсько-поселенських систем, а також гнучкої соціальної структури, які
дещо відрізнялися на певних хронологічних відрізках в залежності від
природних умов та стану харчових ресурсів.
Мисливці раннього (38/36—28/26 т.р.т.) та, частково, середнього (23—
20 т.р.т.) хронологічних етапів, які існували у холодному та, іноді, досить
гумідному кліматі зі степовою та, часто, лісостеповою рослинністю
застосовували, головним чином, стратегії неспеціалізованих полювань на
великих травоїдних — бізона, коня та, можливо, епізодично — мамонта,
шерстистого носорога, різних видів оленів. У організації їх життя переважала
резидентна мобільність із частою зміною місця перебування базового табору,
мешканцями якого, зазвичай, були окремі сім’ї (виробничі групи) або
невеликі общини. У цей час дистанційною зброєю мисливців на великих
травоїдних були списи та дротики із різноманітними типами наконечників.
Мисливці селетоїдної традиції застосовували кам’яні трикутні та
листоподібні «фасетовані вістря» [Нужний, 2008].
Остання третина середнього хронологічного етапу (20—17 т.р.т.)
співпадає зі стадіалом останнього зледеніння — Late Glaсial Stadial (LGS) із
домінуванням холодного сухого клімату та відкритих ландшафтів зі
степовою рослинністю. Палеонтологи відмічають, що для цього часу була
характерна висока щільність великих травоїдних, перш за все, бізонів.
У цей час у стратегії життєзабезпечення населення регіону домінувало
спеціалізоване полювання на бізонів. Рештки бізонів складають до 88 % від
кількості великих травоїдних у фауністичних колекціях стоянок:
Амвросіївка, Анетівка 2, Велика Акаржа, Золотівка І. Згідно
етноархеологічної моделі висока щільність дичини забезпечувала базу для 7
регулярних сезонних загінних полювань за участі великих груп мисливців
(до кількох общин) та застосування стратегії зберігання мисливської здобичі
на місцях забою впродовж холодного сезону. Тобто, адаптацію мисливців у
цей період визначала стратегія спеціалізованого полювання на бізонів,
переважання логістичної мобільності в організації життя та відносно
стабільні соціальні зв’язки. Мисливці граветської традиції використовували в
цей час наконечники з органічних матеріалів із боковими лезами з мікролітів-
вкладенів із притупленим краєм, які кріпилися до наконечників за
допомогою смоли.
Пізній хронологічний етап (17—10 т.р.т.) співвідноситься з
пізньольодовиків’ям із багатоамплітудними коливаннями клімату, у
результаті яких відбувалися стресові зміни у складі фауни, у тому числі, у
розмірах великих травоїдних та їх щільності. Мисливські стратегії пізнього
етапу, згідно складу фауни стоянок, визначаються як такі, що базувалися
певний час на спеціалізованих полюваннях на відносно великі групи бізонів і
коней (Кам’яна балка 2/II). Мешканці інших стоянок, здебільшого, полювали
на одиничних тварин обох видів (Дмитрівка, Кайстрова балка І) або один із
них: бізона (Кам’яна балка І, Минівський яр, Кайстрова балка ІІІ, IV) та коня
(Говоруха). На стоянках Рогалико-Передільської групи із трьох видів
великих травоїдних (кінь, бізон, північний олень) основним об’єктом
полювань був кінь. На пізньому етапі мисливці використовували лук зі
стрілами, оснащеними крем’яними геометричними мікролітами (сегменти,
трикутники, трапеції). Отже, у мисливських стратегіях населення регіону на
цьому етапі роль спеціалізованих полювань поступово зменшувалася. Для
організації життя були характерні домінування резидентної мобільності та
відносно слабкі соціальні зв’язки.
У дисертації створено класифікацію основних пам’яток регіону згідно
етноархеологічних даних про функціональну належність місцезнаходжень
мисливців-збирачів [Binford, 1983] та даних про структуру i сезон
використання пам’яток регіону. Їх розподілено на три типи: 1. відносно 8
великі довготермінові (сезонні) базові табори; 2. невеликі короткотермінові
базові табори; 3. місцезнаходження цільового призначення (місця загінних
полювань та/або розбирання і зберігання здобичі, кременеобробні майстерні
та ін.). Перший тип (базовий табір) і більшість місцезнаходжень, очевидно,
були більш характерні для логістичної організації життя, а другий — для
резидентної.
У роботі запропоновано реконструкцію двох основних господарсько-
поселенських систем як систем адаптації мисливців надчорноморських степів
до специфічних природних умов епохи пізнього плейстоцену, характерних
для різних хронологічних відрізків доби верхнього палеоліту. Першій із них,
яка базувалася на стратегії спеціалізованого полювання на бізонів і
логістичній організації життя, зазвичай, відповідав великий базовий табір та
пов’язані з ним місцезнаходження (або система місцезнаходжень) цільового
призначення. Вона була характерна для аридних природних умов часу
максимального пізньовалдайського похолодання (остання третина
середнього хронологічного етапу).
Другій системі, що базувалася на стратегії неспеціалізованого
полювання на великих травоїдних та резидентній організації життя
відповідав тип невеликого (часто поліфункціонального) базового табору.
Вона була характерна для першого, частково, другого та більшої частини
третього хронологічних етапів доби верхнього палеоліту регіону.
У реконструкціях представлено цілісну картину систем адаптації
мисливців регіону до специфічних природних умов епохи пізнього
плейстоцену на різних відрізках доби верхнього палеоліту та властивих їм
культурно-технологічних традицій, часу їх виникнення,
існування/співіснування та взаємовпливів, які пояснюють деякі особливості
давньої історії регіону степів та Східної Європи в цілому.
Ключові слова: верхній палеоліт, селет, оріньяк, гравет, культурна
адаптація, мисливці, степи Північного Надчорномор’я, Східна Європа.
Кротова О.О. Верхньопалеолітичні мисливці степів Північного Надчорномор’я – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.04 – Археологія. – Інститут археології НАН України, Київ, 2019.
Дисертацію присвячено реконструкції соціально-економічної
структури суспільств мисливців степів Північного Надчорномор’я як
багатокомпонентної адаптивної системи. В ній визначено властиві їм
культурно-технологічні традиції та типи культурної адаптації до змін
природного середовища на різних етапах розвитку доби верхнього палеоліту.
У роботі підсумовано історію досліджень верхнього палеоліту степів
Північного Надчорномор’я за останні сто років, в результаті яких було
накопичено виразні колекції археологічних і палеонтологічних матеріалів,
дані абсолютного та відносного датування пам’яток, які складають
повноцінну джерельну базу для створення сучасних культурно-
хронологічних періодизацій та інтерпретацій. Проаналізовано основні точки
зору дослідників стосовно виникнення та розвитку концепції існування
особливої степової зони доби верхнього палеоліту.
Викладено дані про природне середовище, клімат та ландшафти
пізньовалдайської епохи згідно основних геохронологічних схем Східної
Європи. Як межі так і природні умови регіону степів Північного
Надчорномор’я упродовж четвертинного періоду змінювалися в результаті
коливань клімату при зміні льодовикових епох міжльодовиковими та
чергуванні похолодань (стадіалів) і потеплінь (міжстадіалів). У цілому ж, за
доби верхнього палеоліту, геологічний та абсолютний вік якого співпадає з
другою половиною пізнього плейстоцену (остання третина чи навіть
середина 3-ї та повністю 2-а киснево-ізотопні стадії (OIS), приблизно 38—10 3
тис. некаліброваних (н/кал) років тому), в регіоні переважали холодний
континентальний клімат та відкриті перигляціальні ландшафти.
Згідно аналізу складу фауністичних колекцій близько 40 основних
верхньопалеолітичних пам’яток регіону визначено, що базою для здобування
засобів існування (харчових ресурсів) його населенням було полювання на
великих травоїдних — мешканців відкритих просторів, серед яких
домінували бізон і кінь, зустрічалися сайгак і баран. На деяких стоянках
знайдено невелику кількість решток мамонта і шерстистого носорога.
Специфіку складу фауни степової зони визначала й невелика кількість таких
тундрових видів як північний олень і песець, а також лісових чи близьких до
них видів (благородний олень, бурий ведмідь, вовк, заєць), появу яких
палеонтологи пояснюють як сезонними міграціями з інших територій так і
наявністю в регіоні локальних лісових/лісостепових ландшафтів.
Представлено аналіз та інтерпретацію матеріалів Амвросіївського
комплексу, що включає кістковище бізонів та розташовану неподалік
стоянку, які досліджувалися впродовж близько тридцяти останніх років під
керівництвом автора. Унікальна пам’ятка мисливців на бізонів Північного
Надазов’я має важливе значення для реконструкції адаптацій мисливців
регіону часів пізнього плейстоцену.
Палеогеографи М.Ф. Веклич, Ж.М. Матвіїшина і Н.П. Герасименко, які
вивчали стратиграфію комплексу визначили, що його культурні залишки
знаходяться у делювіальному суглинку дофінівського (Паудорф) або
причорноморського (пост-Паудорф) стратиграфічних горизонтів [Веклич,
1982]. Ю.М. Грибченко, О.І. Куренкова й О.К. Борисова [2013] простежили
етапи формування відкладів, які передували утворенню культурного шару
стоянки (балочний ранньоплейстоценовий алювій і давнє
піздньоплейстоценове грунтоутворення) та були пов’язані з ним (верхня
покровна пачка супіщано - суглинистих відкладів). Згідно палінологічних
даних було визначено, що палеолітичні люди мешкали на стоянці в умовах
холодного, континентального та відносно сухого клімату перигляціального 4
степу. Пам’ятка має 16 радіокарбонових дат, отриманих для кістковища (14),
та стоянки (2), більшість яких визначають часовий інтервал у межах 19–18 н /
кал. тисяч років тому (т.р.т.).
У результаті досліджень комплексу у 1980—2000-і рр. було
підтверджено функціональну специфіку та синхронність існування обох
місцезнаходжень: отримано близькі абсолютні дати, зібрано виразні колекції
кісток бізонів зі слідами дії людини, вироби з кременю та кістки близьких
типів, у тому числі, наконечники списів і крем’яні мікроліти-вкладені. Аналіз
стратиграфії, планіграфії та складу знахідок обох місцезнаходжень
дозволили реконструювати методи загінних мисливських операцій, а також
більш впевнено визначити їх функціональну специфіку. Кістковище
інтерпретується як місце неодноразового забою бізонів і розбирання (перш за
все, первинного) туш забитих тварин, а стоянка — як базовий табір поблизу
місця проведення полювань, куди мисливці приносили частини туш бізонів і
де відбувалася їх подальша утилізація. На її території виготовляли крем’яні
та кістяні знаряддя, які використовували у виробничо-побутових процесах.
У роботі представлено вдосконалену авторську культурно-
хронологічну періодизацію верхньопалеолітичних пам’яток степів
Північного Надчорномор’я, яка базується на аналізі даних абсолютного та
відносного (геолого-стратиграфічного, геофізичного та палінологічного)
датувань основних пам’яток, які розподілено на три хронологічні групи: I,
ранню (38/36–28/26 т.р.т.); II, середню (27/26–18/17 т.р.т.); III, пізню (18/17–
10 т.р.т.). Її узгоджено із основними палеогеографічними етапами розвитку
зональних ландшафтів пізнього плейстоцену України.
Представлено авторський варіант періодизації розвитку культурно-
технологічних традицій в регіоні. Надано характеристику основних
верхньопалеолітичних традицій або технокомплексів (ТК) — селетоїдного,
оріньякського та граветського, представлених відповідними пам’ятками,
простежено появу їх носіїв, терміни існування/співіснування та можливий
вклад у становлення і розвиток верхнього палеоліту регіону. 5
Впродовж першого періоду (38/36—28/26 т.р.т.), який дослідники
вважають перехідним від середнього до верхнього палеоліту в регіоні могли
співіснувати носії середньопалеолітичної (Білокузьминівка, верхні
нашарування) та верхньопалеолітичної селетоїдної (верхньопалеолітичні
шари Бирючих балок та шар І стоянки Міра) традицій. Дослідники
припускають, що в Надазов’ї (Бирючі балки) вона з’явилася близько
36/35 т.р.т. та, можливо, мала місцеву ґенезу (О.Є. Матюхін), а в районі
середнього Придніпров’я (Міра, шар І) її носіями могли бути мігранти із
заходу, які з’явилися тут наприкінці (28—26 т.р.т.) раннього верхнього
палеоліту (В.М. Степанчук).
Близько 30—28 т.р.т. у регіоні могли з’явитися перші носії
оріньякського ТК (нижній шар стоянки Ворона 3). Виразною групою
представлена пізня (епіоріньяк) група пам’яток (Сагайдак І, Анетівка І,
Муралівка, Золотівка І, Михайлівська балка), які датуються близько 21—
19/17 т.р.т. Носії граветської традиції (ТК) епізодично з’являлись у степовій
зоні близько 27—22 т.р.т. (стоянки Міра, шар ІІ/I і Ями). Починаючи із
пізньовалдайського максимуму і майже до кінця пізнього льодовиків’я (19—
12 т.р.т.) пізньограветська (епіграветська) традиція (Амвросіївка, Анетівка 2,
Велика Акаржа, Нововолодимирівка 2, Кам’яні балки І-ІІІ, Федорівка,
Говоруха, Дмитрівка, Янісоль та ін.) в регіоні домінувала. Певні локальні
відміни у межах цієї традиції, очевидно, можна пояснити різним
походженням та культурними контактами її носіїв.
У фінальному палеоліті (12—10 т.р.т.) в регіоні існували носії
осокорівської та, можливо, шан-кобинської культур, які могли бути
генетично пов’язані з епіграветськоюї традицією.
У роботі виконано реконструкцію типів культурної адаптації
верхньопалеолітичних суспільств степів Північного Надчорномор’я, які було
визначено на базі аналізу археологічних і палеонтологічних матеріалів,
реконструкцій природної обстановки та використання етнографічних даних і
сучасних методологічних підходів — теорій стратегії оптимального 6
споживання та мобільності мисливців-збирачів [Winterhalder, 1981; Binford,
1980; Kelly, 1983]. Деякі положення цих теорій спроможні пояснити
механізми адаптації людських груп до змін природного оточення.
Специфіку адаптацій визначено згідно мисливських стратегій та
способів організації життя (типів мобільності), поселенських стратегій та
господарсько-поселенських систем, а також гнучкої соціальної структури, які
дещо відрізнялися на певних хронологічних відрізках в залежності від
природних умов та стану харчових ресурсів.
Мисливці раннього (38/36—28/26 т.р.т.) та, частково, середнього (23—
20 т.р.т.) хронологічних етапів, які існували у холодному та, іноді, досить
гумідному кліматі зі степовою та, часто, лісостеповою рослинністю
застосовували, головним чином, стратегії неспеціалізованих полювань на
великих травоїдних — бізона, коня та, можливо, епізодично — мамонта,
шерстистого носорога, різних видів оленів. У організації їх життя переважала
резидентна мобільність із частою зміною місця перебування базового табору,
мешканцями якого, зазвичай, були окремі сім’ї (виробничі групи) або
невеликі общини. У цей час дистанційною зброєю мисливців на великих
травоїдних були списи та дротики із різноманітними типами наконечників.
Мисливці селетоїдної традиції застосовували кам’яні трикутні та
листоподібні «фасетовані вістря» [Нужний, 2008].
Остання третина середнього хронологічного етапу (20—17 т.р.т.)
співпадає зі стадіалом останнього зледеніння — Late Glaсial Stadial (LGS) із
домінуванням холодного сухого клімату та відкритих ландшафтів зі
степовою рослинністю. Палеонтологи відмічають, що для цього часу була
характерна висока щільність великих травоїдних, перш за все, бізонів.
У цей час у стратегії життєзабезпечення населення регіону домінувало
спеціалізоване полювання на бізонів. Рештки бізонів складають до 88 % від
кількості великих травоїдних у фауністичних колекціях стоянок:
Амвросіївка, Анетівка 2, Велика Акаржа, Золотівка І. Згідно
етноархеологічної моделі висока щільність дичини забезпечувала базу для 7
регулярних сезонних загінних полювань за участі великих груп мисливців
(до кількох общин) та застосування стратегії зберігання мисливської здобичі
на місцях забою впродовж холодного сезону. Тобто, адаптацію мисливців у
цей період визначала стратегія спеціалізованого полювання на бізонів,
переважання логістичної мобільності в організації життя та відносно
стабільні соціальні зв’язки. Мисливці граветської традиції використовували в
цей час наконечники з органічних матеріалів із боковими лезами з мікролітів-
вкладенів із притупленим краєм, які кріпилися до наконечників за
допомогою смоли.
Пізній хронологічний етап (17—10 т.р.т.) співвідноситься з
пізньольодовиків’ям із багатоамплітудними коливаннями клімату, у
результаті яких відбувалися стресові зміни у складі фауни, у тому числі, у
розмірах великих травоїдних та їх щільності. Мисливські стратегії пізнього
етапу, згідно складу фауни стоянок, визначаються як такі, що базувалися
певний час на спеціалізованих полюваннях на відносно великі групи бізонів і
коней (Кам’яна балка 2/II). Мешканці інших стоянок, здебільшого, полювали
на одиничних тварин обох видів (Дмитрівка, Кайстрова балка І) або один із
них: бізона (Кам’яна балка І, Минівський яр, Кайстрова балка ІІІ, IV) та коня
(Говоруха). На стоянках Рогалико-Передільської групи із трьох видів
великих травоїдних (кінь, бізон, північний олень) основним об’єктом
полювань був кінь. На пізньому етапі мисливці використовували лук зі
стрілами, оснащеними крем’яними геометричними мікролітами (сегменти,
трикутники, трапеції). Отже, у мисливських стратегіях населення регіону на
цьому етапі роль спеціалізованих полювань поступово зменшувалася. Для
організації життя були характерні домінування резидентної мобільності та
відносно слабкі соціальні зв’язки.
У дисертації створено класифікацію основних пам’яток регіону згідно
етноархеологічних даних про функціональну належність місцезнаходжень
мисливців-збирачів [Binford, 1983] та даних про структуру i сезон
використання пам’яток регіону. Їх розподілено на три типи: 1. відносно 8
великі довготермінові (сезонні) базові табори; 2. невеликі короткотермінові
базові табори; 3. місцезнаходження цільового призначення (місця загінних
полювань та/або розбирання і зберігання здобичі, кременеобробні майстерні
та ін.). Перший тип (базовий табір) і більшість місцезнаходжень, очевидно,
були більш характерні для логістичної організації життя, а другий — для
резидентної.
У роботі запропоновано реконструкцію двох основних господарсько-
поселенських систем як систем адаптації мисливців надчорноморських степів
до специфічних природних умов епохи пізнього плейстоцену, характерних
для різних хронологічних відрізків доби верхнього палеоліту. Першій із них,
яка базувалася на стратегії спеціалізованого полювання на бізонів і
логістичній організації життя, зазвичай, відповідав великий базовий табір та
пов’язані з ним місцезнаходження (або система місцезнаходжень) цільового
призначення. Вона була характерна для аридних природних умов часу
максимального пізньовалдайського похолодання (остання третина
середнього хронологічного етапу).
Другій системі, що базувалася на стратегії неспеціалізованого
полювання на великих травоїдних та резидентній організації життя
відповідав тип невеликого (часто поліфункціонального) базового табору.
Вона була характерна для першого, частково, другого та більшої частини
третього хронологічних етапів доби верхнього палеоліту регіону.
У реконструкціях представлено цілісну картину систем адаптації
мисливців регіону до специфічних природних умов епохи пізнього
плейстоцену на різних відрізках доби верхнього палеоліту та властивих їм
культурно-технологічних традицій, часу їх виникнення,
існування/співіснування та взаємовпливів, які пояснюють деякі особливості
давньої історії регіону степів та Східної Європи в цілому.
Ключові слова: верхній палеоліт, селет, оріньяк, гравет, культурна
адаптація, мисливці, степи Північного Надчорномор’я, Східна Європа.
Доступні формати:
PDFчитайте також:
В бібліотеці зібрані всі книги українською мовою в електронному (txt, rtf, doc, pdf, fb2, epub, mobi, djvu) та паперовому форматі. Книжку можна безкоштовно скачати клікнувши на необхідний Вам формат для iPad, iPhone, Android, Kindle, Kobo та інших читалок або купити паперовий варіант тексту з доставкою по Україні. Сайт бібліотеки оптимізований для роботи на телефонах, смартфонах(айфон, анроїд) і планшетах. Потрібну книгу Ви можете легко знайти за допомогою пошуку.