Знайди книгу!

Опис:
Карач Н. М. Жанрово-стильова своєрідність прози Ірини Вільде в
контексті української літератури 30-60-х років ХХ століття. – Кваліфікаційна
наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук
(доктора філософії) за спеціальністю 10.01.01 «Українська література» (014.01 –
Українська мова і література). – Тернопільський національний педагогічний
університет імені Володимира Гнатюка. Тернопільський національний
педагогічний університет імені Володимира Гнатюка, Міністерство освіти і науки
України, Тернопіль, 2021.
У дисертації досліджено жанрово-стильові особливості творчого доробку
Ірини Вільде в українській літературі 30-60-х років ХХ століття, зокрема її
новели, повісті і романи, майстерно модифіковані авторкою, крізь призму її
художнього мислення. Відтак це передбачало розв’язання таких конкретних
завдань: осмислити трансформацію епічних жанрів в українському літературному
дискурсі 30-60-х років ХХ століття; обґрунтувати поліфонізм прози Ірини Вільде
в українській модерністській літературі першої половини ХХ століття;
простежити літературознавчу рецепцію творчого спадку письменниці;
проаналізувати жанровий діапазон новелістики авторки; схарактеризувати
стильовий синкретизм малих жанрів у творчості Ірини Вільде; визначити жанрові
домінанти повістевої трилогії «Метелики на шпильках», «Б’є восьма»,
«Повнолітні діти»; з’ясувати жанрово-стильові особливості автобіографічного
роману «Повнолітні діти» й роману-епопеї «Сестри Річинські».
Застосування комплексу наукових методів (культурно-історичного,
порівняльно-типологічного, структурно-функціонального, біографічного,
психологічного), а також елементів рецепттивної естетики, наратології і
герменевтичного підходу дало можливість переосмислити жанрову, стильову,
наративну, образну системи та зв’язки між ними в прозі Ірини Вільде, окреслити
джерела та контекст творчої індивідуальності письменниці, обґрунтувати її


3



світоглядно-естетичні орієнтири, визначити важливість самобутньої прозової
спадщини письменниці в контексті розвитку української літератури ХХ століття.
У дисертаційній роботі вперше в українському літературознавстві системно
досліджено прозовий доробок Ірини Вільде крізь призму його жанрово-стильової
своєрідності; в діахронному аспекті систематизовано його літературно-критичну
рецепцію; по-новому інтерпретовано ранню малу прозу письменниці (новели,
оповідання, повістевий цикл), заґрунтовану в естетичний модус неоромантизму,
окреслено жанрову парадигму великої прози авторки, зокрема проаналізовано її
романні тексти як синтетичні форми на різних поетикальних рівнях; визначено
особливості індивідуального стилю авторки, помітно зумовленого світоглядно-
ідеологічними чинниками історичної доби, і її значуще місце в українському
письменстві ХХ століття.
Основні положення, узагальнення та висновки дисертації можуть бути
використані в лекційних курсах з української літератури ХХ століття, у
вибіркових компонентах освітніх програм вищої школи із проблем жанрології та
ідіостилю, під час вивчення західноукраїнського літературного процесу першої
половини ХХ століття у закладах середньої освіти, при наступному теоретичному
й історико-літературному осмисленні особливостей творчості Ірини Вільде, при
написанні наукових робіт різного рівня.
У ході аналізу висновуємо, що психологізм, філософічність,
екзистенційність, історіософська заглибленість, тематична широта й
проблематична відкритість, жанровий поліфонізм, стильова динаміка та інші як
жанрові домінанти оновлюють усталені погляди на психологічну насамперед
прозу Ірини Вільде, поза якою цілісна картина українського літературного
процесу окресленої доби неможлива.
Зазначено, що творчі шукання Ірини Вільде розгорталися в силовому полі
художньо-естетичних систем зрілих майстрів слова – Ольги Кобилянської,
В. Стефаника, І. Франка, М. Яцківа, а з іншого боку, свідомо творила модерний
національний текст разом зі своїми сучасниками – Дарією Віконською, Катрею
Гриневичевею, Галиною Журбою, Наталеною Королевою, Ю. Косачем,


4



У. Самчуком та ін., що модернізували творчу практику через власні інтерпретації
філософських кодів, символічних образів, міфологічних сюжетів, реактуалізацію
барокових, романтичних, імпресіоністських, неореалістичних стильових прийомів
і засобів, психологізацію наративної структури. Відтак українська літературна
традиція, модернізована культом естетики та «романтикою серця», інтегрувала
іманентні тенденції світового письменства.
Простежено жанрову конфігурацію західноукраїнської прози першої
половини XX століття, що відображала процес її трансформації від малих жанрів
через їх циклізацію до великих епічних форм. Вона зумовлена, по-перше,
художньо-естетичними запитами історичної доби, що вимагала соціального зрізу
й психологічних спостережень, фактичних узагальнень катастрофічності
реального буття і душевних зламів, художніх перспектив осмислення
екзистенційно-духовних глибин особистості, по-друге, індивідуально-авторським
розумінням національно-визвольного руху української нації за свої державність і
самовизначення. Простежено активну реакцію західноукраїнських митців-
прозаїків на модерні тенденції європейського письменства, зокрема, популярність
фрагментарних форм (новела, етюд, нарис, прозові мініатюри, наприклад,
«окрушини» Ірини Вільде), домінування жанрового синтезу, прийому циклізації,
різних варіантів модифікації традиційних моделей повісті чи роману (як-от
повістева трилогія «Метелики на шпильках» письменниці), творення
панорамного, багатопроблемного роману-епопеї, як скажімо «Сестри Річинські»
Ірини Вільде.
У роботі проаналізовано естетичні джерела творчої майстерності Ірини
Вільде, що дозволяє говорити про синтезування художнього досвіду
Дмитра Макогона (реалістична обсервація проблемного спектру суспільно-
громадського життя, патріотичні засади і морально-етичні цінності, системно
засвоєні в родині), Ольги Кобилянської (неоромантична поетика, реалізована на
сюжетному, наративному, стильовому рівнях), Михайла Яцківа (символістська
модель художнього світу, сецесійність). Творчо модифікувавши мистецькі


5



надбання авторитетних їй письменників, авторка окреслила власний
модерністський стиль, найповніше реалізований у малій прозі.
Доведено, що поліфонічність у малій прозі Ірини Вільде реалізується на
рівні жанру (жанрова дифузія, внутрішній сюжет містить зіткнення амбівалентних
переживань, рефлексій, настроїв, хронотопні зміщення, напружена інтрига),
нарації (внутрішні монологи, «потік свідомості», самоаналіз персонажів, ліризація
оповіді, новелістичний пуант, рефрен як тип функціонально значимих повторів,
художнє обрамлення), образотворення (ускладнений психологізм, символіка
кольорів та звуків, метафоричність, художні деталі-символи), стилю
(полістилістичність (неореалізм, імпресіонізм, експресіонізм, неоромантизм),
синтез епічного, ліричного і драматичного, іронічність, лейтмотив як стилістично-
композиційний прийом). Модерністські засади творчості авторки потверджують,
що її проза – самобутнє явище в українській літературі ХХ століття.
Дослідження творів Ірини Вільде в літературознавчій науці розпочалося у
30-х роках минулого століття після заслуженої літературної нагороди Товариства
письменників і журналістів імені Івана Франка (друга премія за повість
«Метелики на шпильках»). У цей час численні огляди, відгуки, рецензії
українських критиків, письменників, учених (Б. І. Антонич, Б. Лепкий,
О. Кобилянська, Б. Кравців, У. Кравченко, Р. Купчинський, К. Малицька,
М. Рудницький, В. Стефаник, С. Тудор, А. Чайковський, В. Щурат) були
зумовлені активною, але, на жаль, скандальною дискусією М. Рудницького та
М. Гнатишака, що демонстративно залишив склад журі, протестуючи проти
ухваленого рішення на користь Ірини Вільде. Упродовж 50-60-х роках
ХХ століття про неї в критичних статтях і невеликих оглядах писали М. Вальо,
К. Волинський, Є. Сверстюк, Й. Цьох, С. Шаховський; у 70-80-х роках – «Ірина
Вільде: бібліографічний покажчик» (Львів, 1972), укладений М. Вальо та
Є. Лазебою, Н. Бічуя, К. Волинський, І. Денисюк, В. Качкан, О. Тарнавський,
Л. Тарнашинська та ін. Літературно-критична рецепція творчого спадку Ірини
Вільде активізувалася в 90-х рр. (літературний портрет «Ірина Вільде»
В. Качкана; ґрунтовний огляд «Ірина Вільде (1907-1982)» С. Андрусів в «Історії


6



української літератури ХХ століття» за ред. В. Дончика; монографія «Мала проза
І. Вільде: неповторність індивідуального голосу» Н. Мафтин). Об’єктивний
погляд на творчий доробок Ірини Вільде подано в дисертаційних роботах
Н. Мафтин («Проблематика та жанрова специфіка малої прози Ірини Вільде
раннього періоду творчості в контексті української новелістики», 1995), О. Дудар
(«Жанрова своєрідність соціально-психологічних романів «Сестри Річинські»
Ірини Вільде та «Оплот» Теодора Драйзера: порівняльний аспект», 2011),
Н. Бабюк («Топос міста у прозі Ірини Вільде», 2019). Проте сьогодні назріла
наукова потреба окремого літературознавчого осмислення творчого набутку
Ірини Вільде крізь призму засадничих художніх принципів її прози.
У новелістиці Ірини Вільде простежено творчі експерименти з жанровими
формами. Хоча в новелістичному доробку домінує гостроконфліктна новела акції
з напруженим сюжетом, структурована за традиційною схемою «герой –
антагоніст – конфлікт між ними, несподіваний поворот» (І. Денисюк), вона,
безперечно, розширила жанровий діапазон української новелістики початку
ХХ століття (тема жіночої ініціації, де головне випробування для жінки – загроза
смерті чи проблема вибору, амбівалентний образ персонажа, фрагментарність
сюжету, внутрішній конфлікт, ущільненість часопростору, виразні зорові і
слухові образи та ін.). Напротивагу їй письменниця творила афабульний тип
новели (наприклад, «Рожі») з фрагментарною композицією, домінантними
асоціативними зв’язками, монологічними рефлексіями персонажа,
заґрунтованими в «техніку градації» – своєрідних композиційних повторів,
покликаних загострити «ефект ситуації» чи «одну знаменну рису характеру»
(І. Денисюк), модерністський прийом «символічних натяків». У результаті
жанрового експериментування з’явилися такі модифіковані форми, як новела
характеру («Крадіж», «Врятований», «Годі!», «Не можу…», «Роман жениться»),
новела-монолог («Ти», «Всюди однаково», «Східна мелодія»), епістолярна новела
(«Лист», «Поцілунок», «24 години», «Його сестрі – Марії»), дидактична новела-
повчання («Щастя», «Дух часу», «Жереб»), новела-етюд («Рожі», «Моїй
Буковині»), новела-медитація («Подорожній»).


7



Вважаємо, що стильовий синкретизм новелістики Ірини Вільде зумовлений
бінарністю (традиційне-модерне, усталене-випадкове, реальне-умовне, сакральне-
профанне та ін.), синтезом соціальної та аксіологічної проблематики. Усебічно
осмисливши «катастрофу в українській душі» (М. Жулинський) жінки в
патріархальному суспільстві, її самовизначення та емансипацію, що споріднює
прозу Ірини Вільде з творчістю Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Наталії
Кобринської, Уляни Кравченко, Катрі Гриневичевої, авторка засвідчила
інтелектуалізацію новелістичного письма. І хоча воно не є феміністичним, проте
активно артикулює жіночий досвід у всій його багатовимірності.
Доведено: повістевий цикл «Метелики на шпильках», «Б’є восьма»,
«Повнолітні діти» Ірини Вільде – важливий етап жанрово-стильової еволюції
західноукраїнської прози першої половини XX століття. А відтак окреслено
новаторство письменниці у творенні жанру психологічної повісті, якій властиві
сповідальність, психологізм, екзистенційність, ліризація епічної нарації,
фрагментарність композиції. Оригінальність індивідуальної манери письма Ірини
Вільде в дискурсі модернізму потверджує синтез неоромантичних,
неореалістичних, імпресіоністських елементів. Так, через психопоетикальну
систему повісті «Метелики на шпильках» авторка оновила традиції української
лірико-психологічної прози. Її художня практика характеризується поглибленим
психологізмом, спрямованістю до індивідуальної сфери буття особистості –
психологічної, а через неї – до осягнення трансцендентної сутності світу, а отже,
й ціннісно-смислового універсуму. Під впливом буттєвих деструкцій ХХ століття
(дегуманізація, ідеологізація, тоталітаризм та ін.) особистість деперсоналізується,
втрачає автономність, вітаїстичність, зрештою самість. Персонажі І. Вільде
протистоять прагматичному й ідеологічному зовнішньому тиску, абсурдному
буттю й тотальній самотності. Ці думки письменниці скеровують дослідження у
русло екзистенц-філософії, що значно розширює психологічний дискурс
повістевого циклу.
У повісті «Б’є восьма» відзначено своєрідне трактування письменницею
особистого й національного, біографічного й суспільного в один із драматичних


8



історичних періодів Буковини. Її прикметною рисою є відкритий фінал як тріумф
свободи особистості, що відстояла перед ворожим середовищем свою самість,
мораль, переконання. Локальний простір гімназії висвітлює її інший, символічний
образ: Українська гімназія для дівчат під тиском румунської влади уособлює міру
морального і національного в українцях. У її стінах розгортається головний
конфлікт, коли епізоди все більше ущільнюються, а реальний час безперервно
трансформується, охоплюючи минулі події і майбутні перспективи. Таким чином,
динаміка повістевого хронотопу визначає персонажний досвід розв’язання
складних життєвих проблем, насамперед досвід екзистенційного характеру –
утвердження національної ідентичності в чужому соціумі.
Обґрунтовано проблему національної ідентичності в повісті «Повнолітні
діти», яку Ірина Вільде осмислила крізь призму особистісної екзистенції:
прагнення до свободи у різних її виявах, бунт проти знецінення людського життя,
утвердження національних честі, гідності та незалежності були визначальними
чинниками її власного самоусвідомлення. Відтак у персонажній структурі повісті
виділяємо парадигму нового персонажа (Дарки Попович) як цілісної, сильної,
вольової особистості, котра у конфлікті із ворожим соціумом усвідомила
національну ідентичність. Вона категорично відкинула конформістську позицію
терпіння, натомість обравши позицію протесту. Таким чином, у повісті
«Повнолітні діти» Ірина Вільде акцентувала консолідуючі та націєутверджувальні
фактори в житті молодої української інтелігенції, на прикладі Дарки Попович
продемонструвавши еволюцію її національного самоусвідомлення від
підліткового захоплення до свідомого та вмотивованого ставлення до України.
Наголошено, що роман-епопея «Сестри Річинські» засвідчив майстерну
реалізацію письменницею найкращих можливостей обох жанрів: тісне
переплетення особистісної (романної) і національно-історичної (епопейної)
проблематики породжує новий зміст, який розширив межі «великого епічного
роману» чи «епопейного полотна». Об’єктивність зображення особистості і світу,
моделювання соціально зумовлених, але багатогранних характерів, психологічно
вмотивовані вчинки і поведінка персонажів, увага до етично-моральних глибин


9



особистості, а звідси – її героїчна піднесеність над подіями доводять доречність
жанрового обґрунтування «Сестер Річинських» як інтенсивного роману-епопеї
(Г. Поспєлов).
Проза Ірини Вільде за своїми жанровими особливостями самобутня, тому її
трактування як художньо-естетичного явища крізь призму генології дає право
обґрунтувати висновок про вагомий внесок письменниці в жанрово-стильову
парадигму української модерністської літератури першої половини ХХ століття,
неперебутнє значення її творчості у контексті інтелектуальної та психологічної
прози доби.
Ключові слова: жанр, стиль, жіноча проза, поліфонізм, синкретизм,
модерністська новела, соціально-психологічний повістевий цикл, роман
виховання, роман-епопея.