Знайди книгу!

Опис:
Чумак К.О. Зовнішня політика США в період президентства Дж. Буша
– мол. та Б. Обами. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук
(доктора філософії) за спеціальністю 23.00.04 – Політичні проблеми
міжнародних систем та глобального розвитку. – Одеський національний
університет імені І. І. Мечникова. – Чернівецький національний університет
імені Юрія Федьковича, 2018.
На початку ХХІ століття США залишаються єдиною у світі
наддержавою, найвпливовішим актором сучасної системи міжнародних
відносин, який значною мірою визначає її еволюцію. Хоча тема зовнішньої
політики США викликає постійний інтерес науковців, необхідним є
критичний перегляд особливостей зовнішньої політики США початку ХХI
ст. Вивчення зазначеної проблематики має важливе наукове значення,
оскільки досі досліджувалися інші часові відрізки та лише окремі аспекти
зовнішньої політики США. Актуальність теми пояснюється також тим
особливим місцем, що посідають США у політиці України. Наша країна
знаходиться в процесі переформулювання своїх національних інтересів і
навіть усієї системи цінностей. Саме тому американський досвід побудови
впливової демократичної держави може принести практичну користь для
усталення засад української зовнішньої політики.
У першому розділі «Теоретичні засади дослідження зовнішньої
політики США» визначено теоретичні засади дослідження та проаналізовано
наукові доробки щодо питання політичних трансформацій. Показано
наступні групи джерел: документальні (законодавчі, дипломатичні,
документи політичних партій та громадських об’єднань), періодика,
мемуари, матеріали соціологічних досліджень, а також оповідні (політичні
твори, публіцистика, наукова та навчальна література). Автор відмовилася
від класифікації джерел за мовними ознаками, враховуючи зближення та
взаємопроникнення різних наукових шкіл і традицій, входження української 3
науки до світового інтелектуального простору. Виявлено, що головними
течіями в теорії міжнародних відносин у США залишались реалізм та
лібералізм, але з 1980-х рр. вони поступово змінювали свою «класичну»
форму як відповідь на появу нових напрямів дослідження. Ліберальний
інтернаціоналізм має унікальний статус, оскільки є не тільки однією з
провідних шкіл міжнародних відносин, але й офіційною ідеологію
США. Отже, дослідження школи ліберального інтернаціоналізму дають
змогу вивчати різновиди концепції світового порядку, що панує в
американському суспільстві попри будь-які зміни керівництва, тому можна
зробити висновок, що це є найкращим шляхом для вивчення сучасної
американської політики. Зроблено висновок, що незважаючи на очевидні
зміни політичного курсу, проголошені Обамою, у більшості випадків і у
внутрішній політиці, і у міжнародних відносинах вона не так сильно
відрізнялася від концепцій, розроблених попередньою адміністрацією
Джорджа Буша – мол.
У другому розділі «Основні напрями зовнішньої політики адміністрації
Дж. Буша – молодшого» проаналізовано доктрину «війни з тероризмом» та її
відбиття на основних напрямках зовнішньої політики США за часів Буша –
мол. Виявлено три головні елементи «доктрини Буша» – військова перевага,
превентивна війна, унілатералізм. Президент взяв на себе повноваження
приймати одноосібні рішення щодо права вторгнення в будь-яку точку світу
без узгодження з міжнародним співтовариством. Виділено кілька основних
напрямів зовнішньої політики адміністрації Буша: так званий Великий
Близький Схід, відносини з Європейським Союзом, країни Латинської
Америки, БРІК. Наголошено, що особливими рисами президентства Дж.
Буша – молодшого стали: ігнорування міжнародних організацій і інститутів,
думки союзників й інших держав, що дозволяє говорити про глобальний
характер «імперського президентства» в 2001-2009 рр.; «клановий» характер
прийняття зовнішньополітичних рішень; наявність сильного віце-президента
США із широкими зовнішньополітичними повноваженнями; відносно 4
скромну роль керівника апарату Білого дому в процесі прийняття
зовнішньополітичних рішень; створення нових, не охоплених законодавчим
полем, органів управління, збору інформації, експертизи з великим колом
повноважень і нечіткою сферою відповідальності, що мало негативний вплив
на реалізацію зовнішньої політики країни. Зроблено висновок, що всі
зовнішньополітичні завдання підпорядковувалися меті розгрому «вісі зла»
будь-якими методами. Це суттєво звужувало для Вашингтона можливість
маневру й призвело до падіння міжнародного авторитету Дж. Буша –
молодшого, а через це – й США в цілому. Буш залишив у спадок дуже
напружені відносини з Іраном, що суттєво погіршилися протягом 2000-х рр.;
у плані стратегії США явно програли іранським радикалам. Адміністрації
Барака Обами довелося починати з тези про необхідність докорінної зміни
зовнішньополітичної стратегії країни й можливість «перезавантаження»
відносин з великими регіональними державами, у тому числі з Іраном.
Відносини з ЄС змінилися у результаті приходу Буша до влади: вплив
Сполучених Штатів у Європі зменшився; Європа відчувала себе досить
впевнено, виходячи з тих параметрів, що європейський регіон удвічі більший
за американський, має досить тверду валюту, є більш ощадливим і створює
досить конкурентоспроможні проекти зі США. Позиція США щодо
співробітництва з європейськими союзниками за часів Буша була досить
контроверсійною. США розглядали ЄС в XXI ст. як одну із найбільш
значимих сил на міжнародній арені, але з іншого боку, намагалися довести,
що ЄС не в змозі захистити свої інтереси самостійно, без допомоги США.
Виходячи з цієї аксіоми зовнішньополітичної стратегії США головним
пріоритетом залишалося зміцнення НАТО, організації, що традиційно
розглядалася як головний інструмент американської політики щодо Європи.
Серед країн БРІК головне місце в політиці адміністрації Буша посідав Китай.
Розвиток відносин між ними, по-перше, залежав від ситуації з
північнокорейськими ядерними амбіціями: без Китаю дуже складно, якщо
взагалі можливо впливати на Північну Корею. По-друге, для США дуже 5
важливою була активність Китаю у глобальних зусиллях по боротьбі з
поширенням ракетних технологій і технологій подвійного призначення.
Однак, США закидали Китаю щодо недостатньої прозорості у проведенні
цієї політики, тож відносини між країнами поступово погіршувалися.
Водночас у Латинській Америці відбулася сильна реакція проти політики
«просування демократії» з боку адміністрації Буша, особливо це стосується
Венесуели, де грубе втручання призвело тільки до дискредитації опозиції У.
Чавесу.
У третьому розділі «Основні напрями зовнішньої політики
адміністрації Барака Обами» проаналізовано особливості стратегії
демократичної адміністрації порівняно з попередньою республіканською.
Показано особливості ідейної бази зовнішньої політики Барака Обами,
спроби обох команд президента більше за попередників використовувати
інструменти громадської дипломатії та багатостороннього підходу. Тому
зовнішньополітичні пріоритети США за Обами відрізнялися від періоду
правління Буша – молодшого. Нова стратегія глобального лідерства за
демократами могла бути реалізована шляхом збереження провідних позицій
США в основних міжнародних інститутах (ООН, МВФ, СОТ, НАТО),
керівництва регіональними процесами та організації двосторонніх зв’язків з
провідними державами світу, що не входять до воєнно-політичних союзів під
егідою США – Китаєм, Індією та Росією. Отже, серед головних змін за доби
Обами треба виділити підкреслено більшу увагу до міжнародного
співробітництва в рамках таких організацій як ООН та фінансові установи.
Виявлено, що команда Обами зіткнулася з об’єктивними перепонами на
шляху до більш справедливого світового порядку. Інститути глобального
управління існували, але були непристосовані для керування інтегрованою
економічною системою. Інститути не виконували належною мірою
представницьку функцію, не всі народи мали в повній мірі право голосу в
них, і вони не відповідали ідеалам демократії. Більш того, у структурі
глобального управління зберігалося більше недоліків, аніж здобутків: 6
програми іноземної допомоги, що традиційно використовували США,
потребували заміни на схеми, що були б більш вигідними для бідніших країн.
Адміністрація Обами з цим завданням не впоралася й застрягла на вирішенні
завдань, які потребували негайної відповіді. Отже, «доктрина Обами» в тій
частині, що стосується міжнародної участі та багатосторонніх інструментів,
може вважатися проваленою. Щодо «Великого Близького Східу, в цілому
Обама зайняв правильну позицію в надзвичайних обставинах, знайшов новий
баланс між американськими цінностями й стратегічними інтересами в регіоні
ВБС. Обама переломив ситуацію в Іраку, вистояв у Афганістані й Пакистані
й обезголовив Аль-Каїду. Головним розчаруванням від президентства Обами
стала близькосхідна дипломатія – саме в цьому регіоні відбулася розбіжність
між обіцянками й реальними справами. Нездатність Обами добитися миру
між ізраїльтянами й палестинцями і рішучість Туреччини стати лідером
арабського світу, пожертвувавши при цьому відносинами з Ізраїлем,
позбавили Вашингтон послідовної стратегії й не залишили іншого вибору, як
тільки реагувати. До країн БРІК і до країн регіону Латинської Америки
стратегічного підходу адміністрації Обами не вдалося виробити. Обама був
змушений реагувати на виклики дня, відкладаючи власні ініціативи на потім.
В останній рік він активізував свої зусилля з досягнення радикальних змін,
його ім’я ввійде в історію американо-кубинських відносин, але розвинути
успіх йому вже не довелося.
У дисертації доведено, що результати адміністрації Обами у сфері
зовнішньої політики були контроверсійними. Сама владна система США
гарантує: дії президента обмежені мережами влади, урядовими та
неурядовими, сплетеними державним і приватним секторами. Система
вибудована так, щоби, перш за все, забезпечити правонаступність політики
адміністрацій, попри їхню партійну приналежність та індивідуальні
уподобання. Додатковим чинником було те, що Барак Обама вважав
обов’язком № 1 подолання економічної кризи; зовнішня політика посідала
другорядне місце в порівнянні з економікою та іншими 7
внутрішньополітичними питаннями.
Ключові слова: США, зовнішня політика, Дж. Буш – мол., Б. Обама,
ліберальний інтернаціоналізм.