Знайди книгу!

Людину вважають діяльною, якщо вона робить бізнес, вивчає медицину, працює на конвеєрі, виготовляє стіл або вправляється у спорті. Усі ці види діяльності мають дещо спільне: вони націлені на зовнішню мету, якої конче треба досягти. Та до уваги не беруть мотиви діяльності. Візьмімо як приклад людину, яка занурюється в нескінченну роботу через глибоке відчуття непевності й самотності; чи іншу - яку штовхають вперед амбіції або жага до грошей. В обох цих випадках людина постає рабом пристрасті, а її активність за реальних умов є "пасивністю", бо її штовхають уперед; вона є страждальцем, а не діячем. З іншого боку, того хто сидить тихо, споглядаючи світ без особливої мети або цілі, - і дослухається хіба що до себе і своєї єдності зі світом - вважають "пасивним", бо він нічого "не робить". Насправді ж такий стан зосередженої медитації є найвищим проявом діяльності - тут діє душа, і це можливо лише за умов внутрішньої свободи і незалежності. Одна концепція діяльності - сучасна - означає витрату енергії заради досягнення зовнішніх цілей; інша - застосування внутрішніх сил людини, незалежно від того, чи матимуть при цьому місце будь-які зовнішні зміни.

Людина є частиною природи, проте, відірвавшись від неї, повернутися назад вона не може; якщо її вигнали з раю - стану первісного єднання з природою - і вона захоче повернутися, їй заступатимуть шлях херувими з вогняними мечами. Тепер людина може рухатися виключно вперед, розвиваючи свій розум, віднаходячи нову гармонію - людську - замість тієї, що існувала до її появи, бо її вже втрачено назавжди.

Наочною демонстрацією впливу досвіду на розвиток головного мозку стали дослідження "багатих" і "бідних" щурів. "Багаті" щурі жили невеликими групами в клітках з безліччю щурячих атракціонів, наприклад драбинок чи бігових доріжок. "Бідні" щурі жили в таких самих клітках, але там було пусто і бракувало розваг. За період, що тривав кілька місяців, в "неокортексі" багатих щурів сформувались набагато складніші мережі синаптичних ланцюгів, які з'єднують нейрони, ніж у "бідних" щурів, система нервових зв'язків котрих мала досить примітивний вигляд. Різниця була такою великою, що головний мозок багатих щурів виявився важчим і, що цілком зрозуміло, вони виявляли набагато більшу кмітливість, шукаючи вихід з лабіринту, ніж "бідні" щурі. Аналогічні експерименти з мавпами виявили ті самі відмінності між "багатими" і "бідними" в плані досвіду приматами. Такий же результат, безсумнівно, спостерігатиметься і в людей.

Формування умовного страху - таку назву дали психологи процесу, в результаті якого подію, яка не становить жодної небезпеки, розглядають як загрозу: людина асоціює ЇЇ з чимось жахливим. Чарні зауважив, що якщо лабораторних тварин постіно тримати у стані переляку, їхні страхи можуть зберігатися на багато років.

Коли ми хворіємо, то стаємо дуже вразливими в емоційному плані, адже наше ментальне благополуччя частково грунтується на ілюзії невразливості. Хвороба - особливо важка - руйнує цю ілюзію, знищуючи початкову впевненість в тому, що наше особисте життя надійно захищене і йому нічого не загрожує. Раптом ми відчуваємо себе слабкими, безпорадними та вразливими.

Дані, отримані в процесі дослідження саморегуляції гніву та емоційного "зараження", свідчать, що єдиною ефективною стратегією боротьби з гнівом є така: потрібно відвернути увагу розлюченої людини, перейнятися її почуттями і прийняти її точку зору, а потім змусити зосередится на альтернативній можливості, яка зможе налаштувати її на позитивніший діапазон почуттів. Це щось на кшталт емоційного дзюдо.

Емпатія грунтується на самосвідомості. Чим глибше ми усвідомлюємо власні емоції, тим краще нам вдається читати почуття інших людей.

У війні з депресією особливо дієвими є ще дві стратегії. Одна полягає в тому, що ми вчимося ставити під сумнів думки, навколо яких обертаються всі наші роздуми. Ми ставимо під сумнів їх достовірність і вчимось шукати позитивніші й конструктивніші рішення. Друга передбачає цілеспрямоване планування приємних подій, які можуть нас відволікти.

Життя - це трагедія для тих, хто відчуває, і комедія для тих, хто мислить.

"Хто навчив вас цього лікарю?". Одразу ж пролунала відовідь: "Страждання".

А найгірше, що ти вже не робиш нічого цікавого. Ти нічого не бачиш, нічого не кажеш. Страшний парадокс. Тобі здається, нібито перебуваєш у центрі геть усього, від чого твоя вага зростає, та насправді з тебе витікає життєва енергія. Можу закластися, що, крім монітора, ти вже місяцями нічого не бачиш. Хіба не так?

Ліпше бути внизу драбини, по якій хочеться лізти в гору, ніж посередині драбини, по якій лізти не хочеться, хіба не так?

Небезпека полягає радше в тому, щоб оцінювати власну значущість лише зовнішніми вимірами і дозволяти, щоб ваше життя визначали не ваші власні цінності, зацікавлення чи прагнення, а чужі очікування або, точніше, страх не задовільнити ці очікування.

Якщо ви ставите собі за мету бути успішним у суспільно прийнятних стандартах, на такому шляху порівняно легко орієнтуватися: це щось на кшталт заповнення анкети. "Отримувати гарні оцінки" - ставимо "плюс". "Бути старанним студентом" - "плюс". "Ввічливо поводитися зі статусними людьми, які можуть допомогти" - "плюс". Цей шлях важкий, але зрозумілий. Але якщо ви хочете бути іноватором чи метцем або якщо вас більше цікавить сенс вашої роботи, ніж гроші, тобто якщо ви хочете щось змінити у цьому світі, то готового плану немає. Можливо, для досягнення мети знадобиться навпаки відкидати усталене, ризикувати і викликати лють у сильних світу цього.

Незалежно від того, чи плекає певна особа своє культурне коріння, чи біжить від нього, воно нікуди не зникає і не втрачає ані ваги, ані формотворчого впливу.